Розділ 7. Місце

О десятій ранку я вже сидів у нічим не примітній кафешці за столиком і дивився задумливим поглядом у вікно. Хмарне небо нависло над містом, закриваючи Омут душ; дрібний сніжок змушував перехожих щільніше закутатись у свої куртки; а всередині мене вирував чудовий настрій. Перед тим як почати вирішувати важливі організаційні питання, пов'язані з майбутнім корпоративом, який відбудеться вже через тринадцять днів, спочатку слід розібратися з одним дуже особистим і дуже делікатним питанням. Головне – зробити все швидко, впевнено та з любов'ю.

— Привіт, — Віка цмокнула мене в щоку, сіла навпроти та відкрила меню. — Що там із будинком на колесах, щось чути?

— Поліція шукає, і Грек через знайомих теж пробиває.

— Знову цей твій Грек, вічно в нього повно знайомих та зв'язків, а зрештою — порожньо. Ти хоч грошей йому не давай.

Я розсудливо промовчав, роблячи вигляд, що все ще витріщаюся у вікно.

— На вулиці так похолоднішало, прям зима справжня. Ще й сніг пішов. Добре, що зараз заліковий тиждень, а в мене майже всі предмети автоматом. Так би сиділа в холодині в універі. Чаю хочеться ... велику чашку, з корицею, — Віка поклала меню і поглядом почала шукати офіціанта. — Уяви, а сьогодні вранці я навіть мало не впала.

— Ві-і-ік, — простягнув я, дивлячись уже на неї. 

Головне — не відводити погляд, бо це буде миттєва поразка. Дівчина вмить замовкла і повільно повернула голову до мене.

— Ні. Альоша. Ні!

Раніше я часто не міг зрозуміти крилатого виразу: холодний голос. Ну як можна розмовляти холодним голосом? Або тон голосу був холодним. Але коли я став зустрічатися з Вікою, я це чудово зрозумів і відчув всю холодність такого поводження.

— Це дуже важливо.

— Нічого не знаю, у нас нарешті нормальне ранкове побачення і ти мені його не зіпсуєш! — вона легенько вдарила по столу кулаком. При цьому з невеликої вази з квітами, що стояла на краю стільниці, вилетіли назовні пару крапель води та завмерли у повітрі. Вони завмерли між нами та не збиралися падати.

Я взяв кулак Вікі у свої руки й відкрив рота, щоб почати вмовляння.

— Альоша, ні! Знову зі своїм дружком щось задумали, ти не втечеш зараз, — краплі повільно рушили до мого обличчя. Вони майже непомітно набули форми гострих голок.

Я підняв її руку, поцілував, потім відпустив і, поки вона нічого не сказала, швидко дістав з-під столу букетик з маленькими червоними трояндочками.

Дівчина подивилася на квіти, її обличчя не змінилося, але от голки, що завмерли в парі сантиметрів від мого обличчя, впали крапельками на стіл. Чудово, процес пішов.

— Цього разу все серйозно, і це дуже важливо для мене.

— Важливіше, ніж я?

— Жорстоко, — я знову ніжно обхопив її долоні й зробив найжалісливіше обличчя, на яке тільки був здатний. — Ні, не важливіше.

— Ох і послала мені доля хлопця.

Усе. Бій виграно. Всім дякую, всі молодці.

До нас підійшов офіціант і поставив навпроти Вікі апетитну, на вигляд, страву з риби. Шах і мат. Якщо вплутався в гру, то завжди прорахуй свої дії на кілька кроків уперед.

— Тоді я замовлю ще вина, — додала моя дівчина, розглядаючи страву.

— О десятій ранку?

Її очі почали зщюрюватись.

— Можеш навіть два келихи, я залишаю тобі мою картку.

Те, що вона в помсту може витратити всі гроші, що залишилися на картці — мене не турбувало, моя дівчина була не з таких, максимум — замовить ще дорогий десерт. Та й на картці грошей залишилося – не розгуляєшся.

— І ти навіть не розкажеш, що у вас там за термінова та важлива справа?

— Розповім, чесно, у детальних подробицях, але не зараз. Треба бігти.

— Гаразд, біжи. Добре, що не телефоном продинамив. Ось за це я тебе і люблю. І з тебе похід у кіно.

Я підвівся зі стільця, поцілував Віку в лоб, залишив банківську картку на столі. Одягаючи на ходу курточку, я вийшов з кафе і погнав у справах, а справ було заплановано сьогодні дуже багато.

За рогом на мене вже чекала чорна пацанська копійка з затонованим бічним склом. За кермом – Грек, на задньому сидінні – Дрищ. Івент-загін у зборі. Я сів на переднє пасажирське та акуратно зачинив за собою двері.

— Ось! Вчись, як треба двері зачиняти. Ласкаво і ніжно, — схвально кивнув Грек.

— Угу.

— Дрищику, тобі все ж таки вдалося відпроситися з роботи? — спитав я, потискаючи друзям руки.

— Так, помінявся зі змінником. Завтра у ніч вийду.

— Може тобі час знайти нормальну роботу, а не охоронець у супермаркеті?

— Ні, мене все влаштовує. Робота ненапружна, та й мамці так спокійніше, що я начебто при ділі. У мене навіть мед страховка є.

Грек увімкнув першу передачу і викрутив кермо до упору. Копійка різко розвернулася на сто вісімдесят градусів (добре, що дорога була порожня) і ми помчали на зустріч.

Перша точка – ресторанно-готельний комплекс «Махарадж». Найбагатіше місце, в якому ми ще жодного разу не працювали, як кавер-група, але дуже багато чули. Оскільки у нас бюджет майже необмежений, а керуюча вчора сказала, що у них є дві вільні дати, ми відразу ж погодилися приїхати.

На під'їзді до місця нас зустрів пункт охорони — невелика будочка, яка затесалася між двома секціями триметрового паркану з коричневих металевих листів. Записавши наші імена та прізвища до журналу, охоронець відкрив шлагбаум і ми заїхали на територію. Велике замерзле озеро, з десяток дерев'яних котеджів і величезне триповерхове основне приміщення. Щоб до нього дістатися, необхідно об'їхати озеро по колу.

— Зупини, швидше! — схаменувся я одразу, як ми проїхали будку охоронця.

— Що таке? — Грек різко загальмував і машина затихла.

— Дрищ, права з собою?

— Ні.

— Хоча не має значення — сідай за кермо! Тільки швидше!

— Не хочу. Грек вічно кричить на мене, якщо я за кермом його тарантайки щось роблю не так.

— Швидко, Дрищ!

— Здається, я наздогнав до чого це ти, — сказав Грек.