Розділ 6. Команда

Вхідні двері за мною зі звичним скрипом зачинилися, а долонь на автопілоті натиснула на вимикач. Дім милий дім. Невеликий коридорчик з вмісткою та майже новою шафою-купе, гачками для курточок та старовинною тумбочкою під взуття, освітила одна скромна лампочка на шістдесят ватів. Друга давно перегоріла і мешканці цієї квартири забувають купити нову. Ну, як кажуть, коли оса вжалить, робоча лампочка полетить, настане непроглядна темрява, тоді й купимо нові джерела життєдайного світла. І то! Почнеться суперечка, хто найчастіше користується цією лампочкою і за чий рахунок купувати нову. Через це іноді мені здається, що Гречаний Данило Арнольдович наш родич, бо незрозуміло, кому з усіх нас ярмолка йтиме більше.

Акуратно знявши черевики, намагаючись не забруднити доріжку під дверима, я повісив куртку на гачок і пройшов на кухню. Посуд знову був не помитий, будь-якого іншого разу, я б вимив його, але не зараз.

Сівши за стіл, я обхопив обличчя руками та сумно зітхнув. Цьому подиху, наповненому вселенським сумом, позаздрив би будь-який оскароносний актор.

— О, Штірліц, а вас я попрошу залишитись! — почувся задерикуватий голос тата з іншої кімнати.

Я підняв голову і збирався вже вигукнути у відповідь, але несподівано відчинилися двері у ванну і Міла мене випередила:

— Сімнадцять миттєвостей весни.

На кухню зайшов тато, у своїх незмінних домашніх синіх трениках з відвислими колінами та сірою майкою, що обтягувала чимале пузце. Але, хоч гардероб і був домашній, своє чорне, проте рідке волосся він ретельно зачесав на лівий бік. Напевно, йому скоро на зміну виходити. Він у нас завідувач складу на чайній фабриці. Посада не так щоб дуже висока, але на роботу він завжди вбирався, як на парад: випрасовані стрілки на штанях, начищені до блиску туфлі, випрасувана сорочка, піджак, що пахне одеколоном.

— О! Мілаша молодець, а ти тормоз! — мені прилетів легкий потиличник. — Чого такий похмурий?

Ну ось, як завжди, незважаючи ні на що, у нього оптимізм лізить з усіх щілин. Начебто й не було сварки та ми не кричали один на одного, роблячи акценти на найболючіше для кожного.

— Та щось я походу вліз туди, куди б не варто.

— Шуро, скільки вам треба грошей? Сто рублів! Ні, стільки вам треба для повного щастя? — добродушно спитав тато, плюхнувшись на табурет, у якого від таких перевантажень аж ніжки затріщали.

— Дванадцять стільців, — знову випередила мене сестра, вийшовши з ванни. Вона цілеспрямовано перемістилася до холодильника, відчинила дверцята, дістала молоко і зробила кілька ковтків.

— Золоте теля, — сказав я свою відповідь.

Міла показала мені язик, при цьому тряхнувши головою з боку в бік, так, що русий чубок, звично лежавший рівно, закинувся на правий бік. Я, за звичкою, показав язик у відповідь. Міла вдоволено усміхнулася, зробила ще пару ковтків і поставила пляшку назад у холодильник. Від смикання головою її невеликий хвіст на маківці розпустився, але вона ніби й не помітила цього.

— На превеликий жаль, тут уже не в грошах справа.

— Та господи! Малий, знайди ти вже собі нормальну та стабільну роботу за фахом! Тобі вже двадцять шість, а ти все плаваєш як дещо деінде, — нависла наді мною сестра, вставши за спиною.

— Ага, вставати о сьомій ранку, робити те, що не подобається, ненавидіти все живе, ще й отримувати за все це копійки.

—Так, малий, а що ти хотів, доросле життя воно таке, — сестра потріпала мене за волосся і пішла в іншу кімнату.

— Про будинок на колесах щось чути? — запитав тато

— Поки ні.

— Я ось що скажу: якщо в тебе якісь проблеми, то клич свого хитрозробленого і Стасика заодно прихопи, щоб без діла не тинявся, і подумайте разом. Як то кажуть, такі питання, дорогий посол, з кондачка не вирішуються. Нам треба порадитись з товаришами, зайдіть на тижні. А якщо буде потрібна моя допомога — ти ж знаєш, я тут як тут.

— Та знаю, — посміхнувся я.

— Тож не сиди, проблеми самі не вирішуються! Чеши давай!

— А поїсти в цьому будинку мені дадуть?

— Ну, якщо щось знайдеш, їж.

І отак завжди з татом. Як би сильно ми не лаялися, наступного дня він все просто ігнорує і продовжує жити далі. Як у нього так виходить? Хоча, чого це я тут у думи вдарився, він має рацію, час іде, треба ворушитися, під лежачий камінь Боржомі не ллється.

Через двадцять хвилин я вже сидів на високому стільці за барною стійкою у нашому улюбленому барчику, який я називаю Столовкою. Ну, а як ще назвати довгий коридор, у якому є лише барна стійка метрів на п'ятнадцять, високі стільці та три бармени? Прям як на видачі в якійсь столовці. Добре, що хоч не треба з розносом цією стійкою їхати від початку до кінця, походу вибираючи їжу та питво.

До мене підійшов типовий для сьогоднішній реалій бармен — зализаний чубчик, поголені скроні, акуратно підстрижена борідка, руки в татуюваннях.

— Мені, як завжди, і курячі крильця в медовому соусі.

Бармен усміхнувся, взяв келих, підкинув його в повітря, спритно зловив і почав наповнювати світлим пивом.

Я навіть у телефон залипнути не встиг, як почулися дзвіночки, що висіли над вхідними дверима. Я обернувся на звук. А ось і прибула кавалерія. Грек, а за ним, як завжди, трохи сутулий, худий і високий, вищий за нас на голову, Дрищ.

Дрищ, він же Стасик, син найкращої подруги моєї покійної мами. Нам із Греком завжди давали його на додачу з самого дитинства. Як видно, із роками нічого не змінилося. Галина Петрівна так само думає, що я дуже сприятливо впливаю на її безглуздого сина і щоразу радіє, як шалена, коли я йому підкидаю роботу, або беру з собою.

Тільки но прибулі повісили курточки на вішалку біля входу, підійшли, ми з кожним обмінялися рукостисканнями та вони сіли за барну стійку по обидва боки від мене. Ну, тепер можна і подумати. Бармен поставив запітнілий келих світлого пива з часточкою лимона і теж привітався з моїми друзями.

— Мені як в Альоші та горішків, — кивнув Грек у бік келиха.