Розділ 5. Замовник

Як же приємно вдихнути свіже морозне повітря після затхлої підземки та переходу з ковбасним магазином. Голова миттєво прояснюється і думки стають ясними та чіткими. Ще не все втрачено! Будинок на колесах ще можна повернути! Потрібно просто піднапружитися.

Люди біля мене поспішали у своїх справах, опустивши голови вниз, а я ось навпаки сповільнив крок і підняв погляд. Навпроти виходу з метро стояв пам'ятник Незалежності, який я називав Баба з крилами, тому що пам'ятник представляв собою, хто б міг подумати, бабу з крилами, що стоїть на кулі. Кам'яна жінка ніби підморгнула мені, і я посміхнувся. Все буде добре. Всесвіт сьогодні змилостивився наді мною, і дав шанс повернути все на свої місця.

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, я бадьорим кроком попрямував до потрібної адреси. Всю дорогу до пункту призначення мій погляд був спрямований на Омут душ, що височів в небі, і впевненість у тому, що зустріч із замовником пройде добре досягла свого піка. Чи хвилювався я, що мені належить попрацювати ведучим та організатором? Ні крапельки. За майже два роки роботи в групі на всіляких халтурах я настільки багато спілкувався з ведучими та івент-менеджерами, що міг уже сам спокійно написати підручник з організування заходів. Плюс, судячи з голосу, замовник якийсь чмошник, а в таких чмошників рідко бувають великі корпоративи. Хоча, його навіть не цікавила ціна питання, аби я погодився. Загалом зараз все проясниться. Може айтішники якісь… Тоді це взагалі золота жила! Грошей у них багато, а якщо організатори заходу сподобалися раз, то вони потім на постійній основі кличуть їх на всі свята.

Пройшовши перехрестя, заскочив на хвилинку до Копіцентру. Щодо договору, це я дуже добре і швидко зорієнтувався. Ми колись культурно набухалися з одним ведучим і він мені тоді наставницьким тоном заливав у вуха: «Альоша, запам'ятай, нічого так не заспокоює замовника, як передоплата та підписання договору. Навіть якщо цей договір липовий і не має жодної сили, крім туалетної!» Природно, після розмови з Греком я оперативно набрав цього ведучого, і він мені швидко скинув приклад такого договору, який залишилося лише роздрукувати і вписати свої ПІБ, сьогоднішню дату і підпис. Зроблено!

Попетлявши ще трохи центральними вулицями, я зайшов у провулок і зупинився перед величезним промисловим будинком. Ну, мені здається, що саме так має виглядати стара промислова будівля: швейна фабрика, або якийсь велосипедний завод. Величезні запорошені вікна та радянська сірість. На розі будівлі табличка з назвою вулиці та номером будинку. Все правильно, я на місці. Можна набрати замовника.

— Алло, так, я вже підійшов, стою біля входу.

Замість відповіді, різкі гудки. Скляні вхідні двері відчинилися.

— Олексію, заходьте! Заходьте… — голосно кричачи та махаючи руками, зазивав мене худий білявий хлопець у сірій сорочці, чорному кардигану та чорних штанях зі стрілками. Він був настільки худий, що весь цей одяг висів на ньому, наче на тремпелі, ну тобто вішалці, ну плічках, як кому подобається.

Я зайшов усередину, пройшов прохідну з нудним охоронцем і потиснув протягнуту долоню.

— Ілля, — представився хлопець.

Цікаво, що він вживає? Затяті наркоші й то живіше виглядають, ніж він.

— Йдіть за мною.

Я мовчки пішов за новим знайомим. Ми пройшли коридор, зайшли в металеву браму та опинилися в ще одному довжелезному коридорі, одна зі стін якого була скляною. Що ж за схибленість на склі така, га? За нею був цех. Там м'ясники обробляли свинячі туші, дехто запихав м'ясо в якийсь апарат, інші відокремлювали м'якоть від кісток. Запашок стояв знатний. Мене навіть трохи замутило. Невже треба буде організувати та провести корпоратив для працівників м’ясокомбінату?

Ми швидко пройшли цех, звернули, і знову опинилися в черговому затяжному коридорі. Назустріч нам йшов молодий чоловік із просоченим чимось червоним рушником, яким він затискав долоню. Перекошене від болю обличчя і червоні краплі на його білій сорочці явно натякали, що це не вишневий сік. Це мене ой як насторожило! Не щодня бачиш таке. Але мій провідник не звернув на це жодної уваги, отже й мені не варто. Походу – звичайна ситуація для працівника м'ясокомбінату. Ну, може він просто порізався і біжить до медпункту…

Ми дійшли до кінця коридору, завернули праворуч і зайшли у двостулкові, покриті лаком, дерев'яні двері. За ними виявилася приймальна. Звичайна приймальня з секретарським столом, телефоном та допотопним комп'ютерним монітором на ньому. Уздовж однієї зі стін розташувався ряд стільців для відвідувачів, які чекають на аудієнцію з людиною, яка ховається за наступними дверима. Зараз усі стільці порожні.

Ілля сів за секретарський стіл, усміхнувся, але від цієї усмішки віяло мало не могильним холодом. Цей хлопець хоч їсть іноді?

— Роман Павлович на вас чекає, — промовив блідий юнак.

— Я думав замовник — ви.

— О, ні, я лише секретар, замовник — Роман Павлович. Про найважливіші моменти ви домовлятиметеся з ним. Не бійтеся, я запевнив його, що ви професіонал своєї справи та дуже досвідчений ведучий та івент-менеджер. Вам треба з ним поговорити про замовлення, обговорити деякі деталі й ми з вами почнемо співпрацювати, сподіваюся успішно і дуже плідно, — слова він хоч і говорив з усмішкою, але ніби на останньому подиху.

Ілля замовк і чемно вказав на двері. Мені нічого не залишалося, крім незручно посміхнутися у відповідь і відкрити її.

У просторій кімнаті за столом сидів лисий чоловік у червоному костюмі трійка, у білій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, і в прозорих сонцезахисних окулярах з рожевим відливом та з величезними круглими шибками мало не на півобличчя. Перед ним на столі лежала трубка, а в руках був тесак для оброблення м'яса та рушник, яким він його витирав.

Що ж, дорогі друзі, а тепер давайте складемо два плюс холодну зброю і спробуємо відповісти на запитання: що ж сталося з людиною в коридорі, яка стискала руку рушником?