Розділ 1. Хештег

— Я так вирішив! Усе! — голосно вигукнув тато, ударивши кулаком по стільниці. — Розмову завершено!

— Ні! Не завершено! — я теж мимоволі підвищив тон і стиснув кулаки.

— Вона була б за.

— За? Продати будинок на колесах? Для чого? — я зробив паузу, глибоко вдихнув, впускаючи трохи спокою. — Щоб вистачило грошей поміняти нашу двушку майже в самому центрі на три однушки в дупі світу? Для чого? У чому тут сенс? Розоритися на оплаті за комуналку трьох квартир та оплаті проїзду в центр, куди ми все одно їздитимемо щодня на роботу? Я поки що сім'єю обзаводитися не збираюся, та й Міла теж…

— Альош.

— Ми й так всі речі мами роздали сраним бомжам, ми позбулися всього! Залишилася тільки ця тарантайка, а ти знаєш, як вона її любила, і як вона любила наші спільні поїздки до моря… Коли ми були всі разом, коли ми були сім'єю.

— Альош… Ну так буде правильно, ви вже дорослі, — тихіше й поблажливо промовив тато.

Мене накрила нова хвиля злості, я схопив фотографію зі стіни та саморобну бежеву подушку, що лежала на маленькому дивані під вікном.

— Ти хочеш позбутися всього? Ти хочеш остаточно викинути її з життя, щоб легше було знайти третю дружину? — я тряс рамкою з фотографією та подушкою, акцентуючи на них увагу тата.

— Синку…

— Якщо вам з Мілою вже стало начхати на згадку про неї, то мені ще ні! Якщо ти так хочеш мати свій куточок, де тобі ніхто не заважатиме, то я скоро з'їду, а Міла й так постійно ночує у своїх залицяльників! Радуйся! Скоро наша сім'я перетвориться на трьох одиноких людей!

Я вийшов з дому на колесах і з усієї дурі грюкнув дверима. Потік негативних емоцій усередині мене вимагав виходу. Я ледве стримався, щоб не крикнути на всю вулицю.

Так, спокійно! Треба їхати на роботу, там і виплесну весь скупчений негатив.

Напівпорожній трамвай зустрів холодним сидінням та непривітним обличчям масивної кондукторки. Я заплатив за проїзд, дістав навушники, включив одну з найважчих метал-пісень, які в мене були та почав активно розминати долоні, обертаючи ними в різні боки й з різною швидкістю. Їхати менше десяти хвилин і прибіжу я якраз впритул до самого виходу на сцену, розімнуся поки що.

Я спробував взагалі ні про що не думати, окрім ударів барабанів у пісні. Я настукував ритм долонями собі по стегнах, але хитра свідомість так і підкидала поверх музики картини сварки з татом.

Через три зупинки та десятки спроб очистити думки, я вийшов з трамвая і похопливо попрямував вгору вулицею. Дивом не врізавшись у хлопця з головою ящірки та дзьобом яструба, що вийшов з мінімаркету, я сповільнив темп. Частина вулиці, що залишилася, підіймалася вгору під пристойним кутом і бігти було незручно. Погляд сам собою сконцентрувався на величезній вирві, яка з кожним кроком підйому відкривалася повною мірою. З усіх кінців міста до неї зліталися невеликі сфери, всіляких кольорів, а сам Омут душ здебільшого складався з жовтого, помаранчевого та коричневого кольорів і підіймався високо в небо.

Останнім часом, навіть сам не знаю чому, ця величезна штука в небі щоразу заспокоювала мене, коли мимоволі дивився на неї. Монументальність цієї вирви вселяла впевненість і заспокоєність. Зараз сталося те саме. Полум'я злості, що вирувало в мені, після сварки з татом, поступово гасло. Я прямо фізично відчував, як моє тіло потихеньку розслаблюється.

За величезним градусником на всю стіну будинку (одне з головних місць зустрічі людей у ​​нас у місті) я звернув ліворуч, зайшов до арки та опинився біля входу в паб «Пробка».

Пройшовши через широкі та важкі скляні двері, опинився всередині, у довгому просторому коридорі, стіни якого були пофарбовані у жовтий колір, а підлога та стеля – у чорний. Одразу біля дверей привітався з гігантським, але вже немолодим охоронцем у чорному піджаку і трохи далі — з двома дівчатками-хостес у коротких спідницях та білих блузках, що стояли за високою стійкою з комп'ютером. Ця трійця (ну і звичайно їх змінники) — завжди на сторожі входу в «Пробку», один — стежить за порядком і не пропускає неохайних любителів алкоголю, дві інші — допомагають гостям знайти їх заздалегідь заброньовані столики, забронювати нові та стягують плату за це саме бронювання.

Пройшовши коридором, привітно кивнув юному гардеробнику, який з нудним виглядом дивився на мене з великого квадратного вирізу в стіні. Загорнув ліворуч і одразу зіткнувся з арт-менеджером і ведучим в одній особі.

Валера, як завжди, простяг руку для привітання, я потис її, але у відповідь не отримав взаємного потиску. Саме тому ми й прозвали його Мʼякушем. Ну знаєте, коли два чоловіки вітаються, то вони тиснуть один одному руки, а деякі навіть так сильно, що пальці хрумтять. З Мʼякушем все було не так, він простягав свою долоню, ти стискав її, а вона безвольно приймала форми твого стиску, як хлібний м'якуш.

— Альоша, швидше, твої вже виходять на сцену, — сказав мені нервовим голосом худий і невисокий володар еспаньйолки. Він провів по короткому каштановому волоссю рукою, трохи покректав і вирушив на танцпол, тягнути час, говорячи з гостями в мікрофон, поки наша група заряджається. Як із його звичкою панікувати та нервово розмовляти він примудряється працювати ведучим — незрозуміло.

Я швидко спустився в підвал, який був гримеркою для артистів, скинув курточку, переодягнув теплий светр на білу футболку, чорні джинси залишив, а черевики поміняв на білі кросівки. Наспіх невеликим гребінцем зачухав волосся назад, і ним же пройшовся по невеликій бороді. Бути охайним на сцені – запорука успіху. Насамкінець дістав з рюкзака барабанні палички, спеціальні навушники (у які я виводив тільки звук своїх барабанів і вокал, мені так завжди було зручніше) і побіг на сцену.

Наша група називається «Доктор Пеппер» і я в ній барабанщик і за сумісництвом — продюсер (голосно сказано) та співзасновник. Ми існуємо вже трохи більше ніж півтора роки, позиціонуємо себе як кавер-група і вже навіть заробляємо непогані гроші, граючи у закладах, на весіллях та корпоративах.