Пролог

— Ох це трикляте безсоння, дожити спокійно не дає те, що залишилося, — Федорич чиркнув сірником, на секунду освітлюючи балкон, і прикурив самокрутку.

— Біс старий, маразм зовсім мізки висушив, знову сам із собою розмовляєш?

— Спи, досить торохтіти!

— Вікно відчини.

— Ох Лідок… — тихо пробубнив Федорич, але вікно прочинив. — Коли ж я вже нормально висплюсь, а то так маразматиком стати можна.

З балкона відкривався вид на весь двір. Було недалеко за північ, тому ліхтарі ще не вимкнули, і дід міг бачити майже кожен потаємний кут пустельного дитячого майданчика та заставленого десятками машин проїзду.

— Ох молодь. Облінилися зовсім. Ну, назбирав ти грошей, купив собі автомобіль, то будь такий ласкавий, і гараж до нього ж прикупи! Машинка стоятиме в сухому і затишному місці, і не заважатиме нікому, ні! За гаражем доглядати треба, гроші платити, легше під вікном натикати один на ... А це шо таке? Не зрозумів. Чому не за статутом?

Житель першого поверху затягнувся цигаркою, а потім сховав її за спину, щоб з вулиці не було видно вогника.

— Майже друга година ночі! Шо за басурман? З боку сорок сьомого будинку йде, де ліхтарі шпана порозбивали й темно. Ти диви!

Федорич загасив курево, застромивши в попільничку на підвіконні, і зробив два кроки назад. У своєму старому армійському бушлаті він злився із зеленою стіною балкона, шириною в метр, яка затесалася між двома великими вікнами спальні та зали.

— Шо він робить? Як ото спецназовець у фільмах. Маску чорну напнув, крадеться, ти диви…

— Завʼязуй нести нісенітниці! Спати лягай!

— Лідок, ти давай це, не кричи на мене, а шукай смуртфон та поліцію викликай. Тут схоже грабіжник. Обережний який, у жигулів Санька з тридцятої квартири засів, оглядається, ох...

Федорич різко сів навпочіпки, притримуючи рукою тюбітей — зимовий головний убір киргизів з пишною хутряною окантовкою, яку йому колись дуже давно подарував товариш по службі.

— Так, почекаємо трохи... Поспішати не треба... Ще трохи...

Ноги невдовзі заніміли, коліна заболіли, але мешканець першого поверху, як літня хвора рись на полюванні, терпів і вичікував.

— А ось тепер одним оком глянемо, шо там…

Старий бочком і на присядках, як краб, підібрався до підвіконня, супроводжуючи весь цей недовгий шлях хрускотом уже давно не молодих суглобів.

— Ага, не помітив, не дарма я в розвід роті півжиття прослужив.

— Ти ж у штабі сидів безвилазно! Писарем був! Який із тебе розвідник?

— Так, Лідок, тихо, не про це зараз йдеться. Ох! Ти диви. Підбіг до цього тарантаса величезного, Генки, з п'ятого поверху. Навіщо басурману в масці будинок на колесах? Вони ж у нього навіть горючку не заливають, так ото, раз на пару місяців катаються, щоб не застоювався. Та й не наш він, забугорний, мало хто купить, і на запчастини не розбереш, не потрібні вони нікому.

— Діду, зараз дурку викличу, а не поліцію.

— Лідок, ти диви, баран безрукий, ключі впустив, тепер у снігу шукає. Звідки в нього ключі? Або це відмичка, не видно ж нічого.

— Усе! Із завтрашнього дня навіть понюхати свою настоянку не дам.

— Завівся, ти диви завівся, там же палива немає... Далеко не поїдеш!

Федорич схопив із гачка бінокль і через всю квартиру побіг на кухню. Там вікна виходили на дорогу. Майже добігши до дверей ванни, старий невдало увійшов у поворот, зачепився кишенею треніків за ручку, його занесло, а потім ще й тапок зустрівся з невеликим порогом.

— Твою ж..!

Федорич розтягнувся на лінолеумі, немов самотня зірочка на майорському погоні. Не видавши ні звуку, він, як партизан під обстрілом, поповз на кухню.

— Точно макітра спустіла. Старий, ти куди? Що за гуркіт? Я тобі говорила, сховай соління в погріб, а ти потім, та потім... Огірки розбив?

— Тихо, тихо, зараз ми змалюємо цього басурмана.

Федорич доповз до кухонного столу, що стояв під вікном, заліз на нього, розпластався і приставив до очей бінокль.

— Он він, погань, на заправці став! Я ж казав, шо далеко не поїде без пального! Лідок, ти смуртфоном поліцію викликала?

— Я сплю.

— Пішов заправлятися. Ну нічого, ми його зараз... Лідок! Кажу поліцію викликай! Не зрозумів, — дід так сильно притиснув бінокль до очей, намагаючись все в деталях розглянути, що аж зірочки затанцювали на фоні викрадення. — А це шо таке? Знову не за статутом. Єдр… Ніху… — у Федорича аж подих сперло від побаченого, — якась чорна пляма, прямо у повітрі летить. Батюшки. Багато бачив, а таку чортовину вперше: чорне, незрозуміле, наче з порваними крилами.

— Діду! Вгамуйся!

— Ти диви! І за кермо одразу… І поїхав. Украв будинок на колесах у басурмана. Лідо, щоб тобі вічно в черзі за пенсією стояти, викликай поліцію кажу, крадіжка у нас! У Генки басурман у масці вкрав тарантас забугорний, а в басурмана його вкрала незрозуміла чорна чортівня!