Розділ 28. Ножов.

Я сидів у плетеному кріслі на балконі та милувався морем. Штормило. Вода була насиченого зеленого кольору, який розбавляла біла піна, здалеку схожа на мазки білої фарби на зеленій стіні. Далекий шум хвиль, що розбиваються об скелі, навів філософські роздуми про те, як все швидкоплинно і тендітно, що істоти — це ті ж хвилі, що прагнуть рухатись вперед, але в результаті всі вони розбиваються об скелю під назвою час.

Праву долоню приємно холодив запітнілий келих із сангрією — алкогольним напоєм зі шматочками фруктів. Смачно і здорово освіжає, а що ще потрібно в такий спекотний літній день. Італійці не дуже шанують цей іспанський напій, але мені дуже подобається.

Ліворуч на підлозі моя дружина — Селіна. Вона сиділа на колінах і плакала, благаючи мене передумати.

А прямо переді мною, на тлі зеленого моря, стояв мій син — Донато. Йому майже п'ять, і він ще не розумів, чому мати плаче, а батько спокійно сидить у кріслі й мовчить.

І це було моє життя. Це був я…

Я розплющив очі. Білі натяжні стелі із двома великими круглими світильниками. Потилиця неприємно свербіла, довелося підняти голову. Я лежав у напівтемряві на двоспальному ліжку зі зручним м'яким матрацом. Біла сорочка і білі вельветові штани були приємними на дотик і пестили шкіру. Мені подобалося. Хоч сам я таке не надів би, але мені подобалося. Хоча чому б не надів? Я носив таке багато років тому.

Я підвівся з ліжка і босими ногами відразу ж потрапив у м'які тапки. Дивне, давно забуте, але м'яке відчуття. Я зробив пару кроків і посміхнувся. Я почував себе як ніколи чудово, тільки в грудях щось свербіло. Я розстебнув верхні ґудзики та побачив акуратний невеликий шрам, що вже затягнувся. Подарунок від Фабіо. Фабіо! Мій старий вірний товариш! Як давно я його не бачив. Я неквапливо вийшов з кімнати, ліниво човгаючи тапками, і опинився в довгому коридорі з червоним килимом. Дверей не було, але стіни з бордовими шпалерами оздоблювали різні картини. Краєвид гір, пасовища з вівцями, натюрморт з фруктами, лицар в обладунках, що бореться з биком. Вікно. Широке вікно з рамою з коричневого дерева затесалося в ряди полотен. Я підійшов ближче і подивився через скло надвір. Там, на засніженому внутрішньому дворі з голими кущами, точився бій. Я уважно придивився. Як зазвичай це буває в баталіях — сам не брав участі, але бачив на багатьох картинах і у фільмах, — загальний бій, який здалеку виглядає як звалище тіл, насправді виявляється скупченням маленьких приватних сутичок: один на один, один проти двох, два на два, зазвичай не більше, тому що в результаті все одно учасники таких куп негласно розбиваються на групки.

У самому лівому кутку, прямо біля стіни з кам'яної кладки, що закінчується широкими сходами, Фабіо бився з двома дівчатами. Здалеку ця сутичка нагадувала страшний сон епілептика — червона пляма хаотично кружляла з двома коричневими. Аура енергетичного вампіра була набагато яскравішою та пульсувала. Зосередившись на сприйнятті живої картинки, а не аур, я вразився моторності старого італійця, якій позаздрив би будь-який олімпійський атлет. Він майстерно ухилявся від усіх випадів з боку дівчат. Ті, своєю чергою, злісно, але зі знанням справи, намагалися зачепити супротивника холодною зброєю. У однієї в руках були кинджали із загнутими короткими лезами, а друга орудувала невеликою ручною косою, яку я бачив лише у японських фільмах. Бій був, як то кажуть, на рівних. Дівчата з двох боків обсипали вампіра ударами, але він в останній момент встигав ухилитися від них, а відуньї (я згадав, що вже бачив одну з дівчат у морзі), ніби передбачали, де наступної секунди виявляться довжелезні пазурі чоловіка, і заздалегідь йшли з траєкторії руху його рук. Збоку це було схоже на безконтактний елегантний танець майстрів своєї справи.

Не відразу, але я помітив трохи осторонь ще одну дівчину, вона була вже мертва, бездиханне тіло лежало на снігу з неприродно вивернутою шиєю.

По-хорошому, і навіть по-правильному, мені зараз треба б було втрутитися в бій, але я ще не знав, на чиєму боці, тому перевів погляд на наступну локальну сутичку.

Ну тут грацією та пластикою і не пахло. Груба сила у найчистішому її прояві.

Халкстер Михайлович, з голим торсом, у спортивках та яскраво-червоних кросівках, махався – іншого слова не підібрати – з лисим енергетичним вампіром у піджаку, у якого був відірваний рукав. Що за лисий кадр? Я таких не пригадую. Хоча…

Дві гори м'язів обмінювалися брутальними ударами. Ніякої спритності та уворотів, просто два бугаї молотили один одного руками-молотами на знос. Вампір навіть кігті свої не випустив і не намагався послабити супротивника, поглинаючи маленькими частинами його ауру, це був важливий бій, чия сила виявиться сильнішою.

Трохи ближче до будинку чи, мабуть, навіть можна сказати, замку, на центрі внутрішнього двору билася ще одна парочка величезних тіл. Тут взагалі були відсутні зачатки якоїсь стратегії та тактики чи банальних ударів. Тут вирувала звірина лють. Величезний, під два метри на зріст, сірий вовк, стояв на задніх лапах, передні у нього були подовжені, і несамовито вив у бік лисого амбала в роздертому чорному піджаку. Чекайте! Ще один лисий громила. То що близнюки Алонзо і Амато? На ці машини для вбивств перетворилися ті два чорняві пацаняти? Ну нічого собі. Вовчара різко закрив пащу, виття припинилося на піку своєї гучності, і волохате тіло, відштовхнувшись задніми потужними лапами, стрибнуло на лисого бугая. Передні лапи вчепилися в плече амбала, але чоловік у ту ж секунду встромив свої грізні пазурі в лікоть вовка, потягнув на себе, і супротивники злилися в один незрозумілий чорно-сірий клубок.

Яскрава заграва праворуч відвернула мене від бою. Я перевів погляд на далеку частину внутрішнього двору. Ну, тут розвивалося справжнє фаєр-шоу. Джакомо — як же він змужнів! — стояв спиною до залізної огорожі, а на нього з усіх боків напирали два гопники і незнайомий мені чоловік у чорному капелюсі та чорному пальті. Старовір, судячи з одягу та аури.