Розділ 25. Бомж бомжа бачить здалека.

Андрій вийшов з людського відділення поліції Салтівського району і під саме горло застебнув блискавку на дешевому пуховику МейдІнЧіна. Чорна курточка, зимові черевики що не гнуться і пахнуть гумою, дешевий костюм із сорочкою, куплені на розпродажі, шапка-вушанка на «риб'ячому» хутрі — все це було нове, пряме як нове життя Андрія.

Ким він був раніше? Сорокап'ятирічний ухилянт-легенда, який починав свій шлях борцем проти системи, а в результаті це ні до чого не привело; двоєдушником, чиї незвичайні здібності — дрібне везіння та феноменальна пам'ять; самотнім чоловіком, у якого купа зв'язків, але немає друзів, немає сім'ї та немає свого куточка у цьому світі. Останні місяці життя вели його по стежці саморобного алкоголю та поганих наркотиків у безодню безвиході… Все, чим він горів, все, за що він боровся, все це виявилося нікому не потрібним…

Але. Коли єдиним нормальним виходом з усього цього здавалася петля на шиї, магічне везіння зіграло з ним жарт, і не зрозуміло поки, виявиться він злим, чи добрим. Андрія накрив відділ з упіймання двоєдушників-ухилянтів, прямо в поганій кімнаті в одній зі старих комуналок, які він змінював щотижня. Спочатку його хотіли відправити до виправної установи для двоєдушників. Звучить мило і безневинно, особливо з вуст представників Земного відділу Департаменту, які описують його як курорт, де іноді доводиться послужити суспільству. Але насправді це в'язниця, порівняно з якою всякі Алькатраси і поруч не валялися. Там немає правил, немає органів керування, немає нічого. Усіх двоєдушників-ухилянтів, відловлених у місті, просто замикають на спеціально відведеній території у п'ятдесят гектарів, де вони надані самі собі. Хочеш їсти — піди убий тварину. Не вийшло – вирости овочі. Теж не вийшло — відбери їжу у слабенького. І так у всьому. Жахливе місце, про яке Андрій чув від трьох двоєдушників, яким дивом вдалося втекти звідти. Як вони це зробили — жоден з них не розповідав, але те, що це в області нереального — факт.

Андрія вже збиралися відвозити в це місце, але Курсов Володимир — начальник відділу з упіймання ухилянтів, запропонував угоду: Андрія не везуть до виправної установи, а він натомість надходить на службу у пряме підпорядкування начальнику відділу, стає його особистим пішаком. Курсов вважав Андрія з його зв'язками та здібностями дуже корисним, сказав, що люди з ідеальною пам'яттю та везінням дуже цінні кадри. Андрій погодився не роздумуючи. На боці бравих ухилянтів він уже побував, і в сорок п'ять років можна спробувати пограти за іншу команду, а раптом там поле зеленіше.

І ось тепер Андрій — молодший співробітник відділу з упіймання двоєдушників-ухилянтів, зі стабільною мінімальною допомогою від Департаменту та кімнаткою в гуртожитку. Не густо, але це вже обіцяє набагато більше стабільності та впевненості у завтрашньому дні, ніж у нього було до цього.

Андрій зав'язав під бородою мотузочки шапки-вушанки, одягнув рукавички з паленої шкіри, взяв свою стару картату сумку, родом з дев'яностих, і пішов у напрямку до метро. Так, він все ще трохи скидався на бродягу, але чоловік не хотів зголювати бороду і підстригатися. За стільки років він так звикся до них, що без них відчував би себе голим.

Спустившись на платформу, Андрій одразу ж застрибнув у вагон, двері якого зачинилися за його спиною. Молодшому співробітнику відділу залишалося заїхати ще до однієї поліцейської дільниці. Доля зниклого пацана хвилювала його мало, та й бути хлопчиком на побігеньках у його віці не прям межа мрій, але коли начальник сказав — треба виконувати, не діло припиратися зі старшим за званням, особливо коли ти тільки став на перший ступінь нових сходів.

Андрій сперся на двері з написом «Не притулятися» і озирнувся. Пасажири, що сиділи у вагоні, з легкою огидою косилися на картату сумку, від якої несло гнилими яблуками, але Андрію було глибоко і самозабутньо плювати на їхню думку! Ця сумка — це життя Андрія, найцінніше, що він має на сьогодні. Якщо звичайна людина загляне в це картате прямокутне диво, то вона побачить надкусані та напівзгнилі яблука, банани, груші, апельсини, грейпфрути й гранати. А якщо туди загляне нелюд — він побачить десятки старих кнопкових телефонів. Чим вони такі цінні для Андрія? Це одноразові телефони з усіма його контактами та зв'язками. Одноразові не тому, що після одного дзвінка вони самознищуються, а тому, що після кожного дзвінка вони змінюють номер і їх неможливо відстежити.

«Станція Завод імені Малишева» — сповістив чоловічий голос через гучномовець.

Андрій вийшов з вагона, піднявся на вулицю й одразу ж уперся у чотириповерхову довоєнну будівлю з сірими стінами. Весь перший поверх був зайнятий поліцейською дільницею — куди чоловікові й потрібно було потрапити.

Пару кроків по заледенілому асфальту, потім три сходинки, і Андрій навалився всією своєю вагою на залізні двері з сірою фарбою, що облупилася, та з небажанням піддалася. Залізна махина повернулася на місце, а чоловік опинився в приймальні поліцейського відділку — маленькій кімнаті з десятком стільців, п'ятьма дверима, безліччю різних стендів, протертим до дірок лінолеумом та одним загратованим віконцем. За ним, втикаючи у свій телефон, сидів черговий, який навіть не подивився на зайшовшого.

На одному зі стільців сидів бездомний у старій потертій дублянці. Його трохи трясло, а права нога була без взуття та перебинтована, з легким нальотом крові та бруду. Більше людей у ​​кімнаті не було.

— О, Стасяне, здорово! — Андрій одразу ж попрямував до чоловіка.

Він зустрічав його пару разів у минулому, ім'я пам'ятав, а за роки життя ухилянтом колишній бродяга виробив звичку: якщо хоч раз спілкувався з людиною, яка згодом не завдала тобі шкоди, і ти зустрів її знову — поговори з нею, від тебе не вбуде, а людина може розповісти щось корисне.

— Ми знайомі? — бомж перелякано витріщився на протягнуту руку Андрія.

— Так, ми якось ночували разом у притоні на Масельського, біля старої щитової. Самогон ще глушили на груші, що смердів, як тухла риба. А вранці ще самокрутки з бур'яну робили, ох і дебільна була витівка.