Розділ 24. Кіпіш.

Серьога глибоко вдихнув і часто з хрипом закашлявся. Він прийшов до тями, але не відразу зрозумів, що лежить у кучугурі. Ця інформація дійшла до нього поступово через одяг. Курточка наскрізь промокла і вже почала покриватися крижаною скоринкою. Джинси та кеди вже давно задубіли та ворушити ногами було дуже проблематично. Серьога абияк, повертаючись, як припадочний, і стукаючи зубами, став на ноги. Він озирнувся — навколо чахлі кущі, засніжене поле та автострада. Перша реакція, як і в будь-якої сучасної людини, — руку в кишеню. Онімілими пальцями хлопець намацав телефон. З третьої спроби, стукаючи по екрану вказівним пальцем, він набрав потрібний номер.

— Ал-л-льо, — від холоду зуб на зуб не потрапляв.

— Привіт, чого тобі, я ж сказав вихідний сьогодні, — ліниво відповіли на тому кінці.

— Шеф, Ножова... викрали. Я н-н-не знаю, на який хрін і… хто це був, а-а-а-але його на моїх очах вирубав т-т-таксист на «Волзі» і відвіз… Може, маніяк якийсь. Т-т-треба терміново його в розшук подавати.

— А ти як, все гаразд?

— Т-т-так, я встиг телепортуватись, а-а-але через збої зі здібностями… мене вирубило на пару годин.

— Номер машини не запам'ятав?

— Ні.

— Гаразд, ти далеко від офісу?

— Б-б-без уявлення, куди мене винесло, я десь за містом, біля траси.

— До міста сам зможеш дістатися?

— Так, мережа ловить, викликаю таксі або на попутці.

— Добре, одразу дуй в офіс, зустрінемося там.

— П-п-прийнято, шеф.

— Ага.

Арсеній Михайлович першим поклав трубку, а Серьога відкрив програму для виклику таксі. Чому він одразу не зателефонував до поліції? Та тому що Арсеній Михайлович точно має знайомих, які оперативно займуться пошуками, а не будуть тягнути кота за хвіст.

Карта показувала, що до околиці міста два кілометри. Через десять хвилин незграбних переминань з ноги на ногу та сотень безрезультатних клацань, щоб створити вогник, під'їхала машина. На той час Серьога так околів, що йому вже нічого не хотілося і клав він з високої гори, що там сталося з товаришем.

— Ти бачив себе? Або подвійна ціна, або я тебе не повезу!

— Д-д-добре. — відповів рудий хлопець водієві, трясучись, як ненормальний.

— Гроші вперед!

— Т-т-та у мене є гроші, поїх-х-хали.

На задньому сидінні було тепло і комфортно, тому Серьога скрутився клубочком і впав у напівдрімотний енергозберігаючий стан, намагаючись зігрітися.

За півгодини крижана скоринка на джинсах уже розтанула, а таксі привезло його до офісу на Проспекті Героїв Харкова.

— Чаю, багато, швидше, будь ласка! — випалив рудий хлопець Митричу, якого він зустрів у коридорі.

Чоловік мовчки кивнув і зайшов до кімнати відпочинку. Серьога ж антилопою стрибнув у комірчину, скинув усі речі, взяв з полиці непримітний пакет і витяг з нього запасні шкарпетки, джинси та зелену картату сорочку. Різні випадки бували, тому вже як роки два Серьога зберігав у коморі запасний комплект одягу. Мокрі наскрізь кеди він кинув на батарею і прямо у шкарпетках вийшов із комірчини, на ходу надягаючи сорочку та джинси.

До кімнати відпочинку він увійшов у пошуках гарячого чаю та завмер. У приміщенні на нього чекав сюрприз. Народу зібралося пристойно: Людмила Аристархівна, Арсеній Михайлович, його дружина Карина, Митрич, Алеся, її батько, Михаїл — старовір, який підселяв душу Дімасу, якийсь незрозумілий мужик у спортивному костюмі та окулярах, як у Гаррі Поттера, та ще один дядько бомжуватого виду. На ньому були одягнені чисті штани, сорочка, піджак, черевики, але кудлата борода, довге засолене волосся і картата сумка під ногами видавали в ньому колишнього бродягу. Навіщо він тут і хто такий незрозуміло, але явно не просто так. Всі були на нервах і мовчки дивилися на Серьогу. Митрич підійшов до хлопця і сунув йому в руки велику чашку з гарячим напоєм.

— Сергію, я туди ще бренді трохи капнув.

— Дякую, Митрич, — відповів Серьога і жадібно почав сьорбати з чашки. Чай обпалював небо, язик, горло, але хлопцю було все одно, він хотів зігрітися.

Коли з гарячим напоєм було покінчено, а по тілу розтікалося блаженне тепло, Серьога підійшов до дерев'яної шафи, відкрив її та взяв з верхньої полиці пачку цигарок. Він дістав одну штуку, клацнув пальцями, підкурив, затягнувся і на видиху промовив:

— Вашу ж мідь, хлопці, якого хріна...

— Сергію, будь ласка, розкажи все по порядку, з того самого моменту, як ви сіли з Дімою в таксі, — спокійним і розміреним тоном попросив батько Алесі.

— Та тут і розповідати особливо нічого, — хлопець зробив ще одну затяжку, після чого Митрич не витримав і прочинив вікно. — Ми посадили Алесю з кішкою в таксі, самі сіли до другої машини — білої «Волги». Водій був дивний — лисий, смаглявий, без брів і вій, ще й мордатий такий. Виглядало дивно, але хтозна, може, в пожежі побував. Потім ми просто поїхали, я одразу заплющив очі та почав спати. Якийсь час ми їхали в тиші, а потім Дімас щось запитав у водія, у відповідь глухий удар. Я розплющив очі, цей бугай уже вирубав Ножова і збирався дати тягла мені якимось кийком, але в мене спрацював інстинкт, і я телепортувався. Через вчорашній коктейль магія дала збій, тому мене перенесло хрін знає куди і я вирубався. Прокинувся посеред голого поля. Ось, в принципі, і все, — Сергій завершив свою розповідь і глибоко затягнувся, тримаючи дим у собі і не збираючись його видихати кілька секунд.

— Так, тоді зараз їдемо зі мною до Клави — вивудимо з твоїх спогадів зовнішність водили, може, навіть вдасться дізнатися про його приблизне місце розташування, — підсумував отець Алесі.

— А я поки що дам орієнтування по всіх відділеннях поліції людей і нелюдів про зникнення Дмитра, — додав старовір Михаїл в чорному капелюсі.

— Я дам вам на допомогу Андрія, — кивнув отець Алесі головою у бік бомжуватого мужика.

— Я також дізнаюся про все можливе по своїх каналах, — з сильним акцентом промовив чоловік в окулярах і в спортивному костюмі. — Ми не можемо втратити Дьїму.