Розділ 22. Стан не стояння.

Хто я? Де я? Навіщо я? А-а-а-а!!! Як же все болить! Залишіть мене і йдіть, я вже нічого не зможу дати цьому світові. Помру в нестерпних муках. Запам'ятайте мене молодим, гарним і нестерпним.

— Капець! — вирвався з мене ледь чутний хрип.

За першими ознаками — сильне, найболючіше похмілля. Мені навіть дихати боляче. Але! Я дивна людина. Мені погано, хочеться померти, попити й знову померти, але з якихось мазохістських нахилів я розумію, що мені це подобається! Чому? Тому що цей стан не стояння означає, що вчора був просто дивовижний, веселий і надзвичайний вечір.

Праворуч від мене хтось тихо хихотів. Бридко так і уривчасто. Я зненацька розплющив праве око, і різкий тупий біль вдарив у скроні. Ніби садюга встромив два саморізи мені в голову і з насолодою продовжував вкручувати їх далі, пронизуючи мозок.

— А-а-а-а-а, — знову ледве чутний хрип із пересохлого рота. Дідько, ще й запах звідти, наче коти напаскудили. Хихикання тривало.

Я набрався сміливості, і розплющив очі повністю. Пекельні муки, хочу я вам сказати! Як наждачкою по засохлій рані, а потім усю цю справу ще й сіллю припорошили.

Через якийсь час очі сльозитися перестали, картинка стала трохи чіткішою. Що у нас по навколишньому оточенню?

Я лежав в одязі: біла сорочка, чорні джинси. Навколо — стандартний зал: м'який розкладений диван, світле постільне, шафа-купе з дзеркалами, гігантська плазма на півстіни, килим із хитромудрим орнаментом. Поряд зі мною напівлежачи розсівся одягнений Серьога, який і видавав неприємне хихикання. У теперішньому стані воно для мене, як відбійний молоток у кімнаті з гучним відлунням.

Фарби були сірими та бляклими, але Серьогіну ауру я все ще не бачив, побічний ефект від коктейльчика правди ще не пройшов. Я глибоко вдихнув і мимоволі поцмокав ротом, розуміючи, що там все дуже сухо, як у пустелі.

Крім хихикання, яке ніяк не вгамовувалося, я вловив ще один звук — чийсь плач за зачиненими дверима.

— Що ти іржеш? — спитав я у Серьоги та різко сів на ліжко. Помилка!

Мене відразу заштормило, картинка попливла, у животі щось заворушилося.

— Не знаю, — відповів рудий хлопець, який на вигляд був теж далеко не першої свіжості й продовжував хихикати.

— Та годі вже іржати!

— Не можу зупинитися.

— Дурень чи що? Не чуєш, там хтось плаче.

— Та чую, від того й смішно. Я прокинувся після дикої пʼянки, хрін знає де, в одному ліжку з мужиком, а за дверима хтось ридає. Ну, смішно ж.

Я теж зацінив цей ранок і посміхнувся.

Двері різко відчинилися, заглянуло заплакане обличчя Алесі, Серьога накинув на себе покривало, так як його накрив черговий напад сміху, а я втупився в дівчину.

— Хлопці… допоможіть… поховати… кота… — сказала Алеся, схлипуючи після кожного слова.

— Що трапилося?

— У мене два коти — Маня і Тревіс, і на ніч я їх залишаю на балконі… Там тепло, їжі підкину, і до ранку вони там. Але Тревіс може іноді злетіти до вікна, відкрити його і походити по карнизу, подихати повітрям… — Алеся перервалась і часто задихала, ось-ось і вона знову розридається.

— Злетіти? — спитав заспокоївшийся Сергій.

— Ну, це не простий кіт. Його тато витягнув із лабораторії, де схрещували тварин... У нього крила яструба. Він не прям літає, але парити і злітати на пару метрів може… — Алеся завила, як вовчиця, з очей покотилися сльози.

— То  що сталося? — різко перебив її виття, стривожений Серьога.

— Маня випала з вікна, і зламала задні лапи, а Тревіса… Тревіса… Його… Його роздерли собаки… — дівчина знову заридала і вийшла з кімнати.

— Мда-а-а-а... — простягнув я, встаючи з ліжка.

— От тобі й пробудочка, — погодився Серьога і теж став на килим.

Нетвердою ходою ми по черзі вийшли в коридор і взулися, докладаючи всіх зусиль, щоб не завалитися на п'яту точку. Алеся стояла вже взута й у куртці. Ситуація просто нереальна. Зі мною такого ще ніколи не було.

— В… в… ось лопата… і ось… ех… старе простирадло.

Серьога схопив лопату і пішов першим, мені дісталося старе сіре простирадло. Ми зайшли до ліфта. Двері зачинилися і повисло незручне мовчання, але ненадовго.

— Це не мій кіт. Це кіт хлопця. Ми вчора вранці розлучилися, він поїхав у відрядження і сказав, що пізніше забере речі та кота, якого йому подарував мій тато на день народження. Він його так любить. А я його вбила. Він тепер мене взагалі зненавидить! — Алеся знову тихенько завила, а ми з Серьогою перезирнулися.

Тут уже нічого не вдієш, кота більше немає, а значить і будь-які слова тут не допоможуть. Я лише поклав руку їй на плече, і схлипи стали трохи тихішими.

Двері ліфта зі скреготом відчинилися, Алеся вийшла першою, потім Серьога, потім я. Дзвінок домофону, заледенілі сходинки, ми вийшли на вулицю і одразу ж попрямували до відчинених дверей у підвал. Морозне свіже повітря трохи розвіяло туман у голові.

Поки ми йшли, моя фантазія вже намалювала страшну картину: темний зловісний підвал, як у «Один вдома», під ногами бетон, а по стінах розкидані криваві шматки того, що раніше було котом. Від фантазії, що розігралася, мені поганіло ще більше, хоча, здавалося б, куди ще.

Ми спустилися сходами, зайшли до підвалу. Нас зустрів запах затхлості та чогось кислого. Алеся одразу ж завила з новою силою.

— Де? — рішуче спитав Серьога.

— Та-а-а-ам.

Рудий хлопець зручніше перехопив лопату і попрямував до наступної кімнати, куди показала рукою Алеся. Він глибоко вдихнув і зайшов. Зробивши пару кроків застиг посеред другої кімнати, з непідробним подивом крутячи головою в різні боки. Минуло півхвилини, перш ніж він подав голос. Я весь цей час притискав Алесю, що плакала, до себе.

— Дімасе, або я дурень, або лижі не їдуть! Ану йди ти подивися.

Я відсунув Алесю, взяв простирадло двома руками і, намагаючись не думати про те, що я зараз побачу, зайшов до другої кімнати.

Підвальне приміщення. На стінах з облупленою білою фарбою – десятки труб різних діаметрів. Під ногами – пісок. Темно, але розглянути все можна. І те, що я собі уявляв, не справдилося. Ніяких закривавлених кишок та відірваних котячих кінцівок. Я теж почав крутити головою в різні боки, шукаючи розтерзаного кота, але марно.