Розділ 20. П'яний дракон.

Я очікував, що мене буде нудити, може, знепритомнію, чи взагалі нога, чи рука залишиться біля «Товстого гусака», але… Нічого такого. Просто в очах на мить потемніло, а потім знову з'явилася картинка з трохи бляклими тонами. Фішка енергетичних вампірів – аури яскраві та різнокольорові, решта світу – бляклий та сірий, так що все в нормі. Хоча, я начебто і не вампір, ну, сподіваюся, скоро все проясниться.

Ми опинилися на одній із центральних вулиць міста — Пушкінській, а точніше, на одній із прилеглих до неї вуличок. Я бував тут сто разів, але раніше, звичайно, не бачив, що тут було. До мого прозріння, та ще й до мого народження, серед офісів та житлових будинків на цій вулиці стояли руїни довоєнної будівлі, колись житлової, поверхів у вісім. Три роки тому основну частину зруйнували, залишили лише гарну стіну фасаду та обгородили всю цю справу будівельними лісами. Зараз же…

Наша компанія зайшла в непримітну арку біля будівельних лісів, і перед нами з'явився вхід до розкішного триповерхового розважального закладу з пафосною фентезійною назвою «П'яний дракон». Чорні, як смола, облицювальні плити, пара вікон майже під самим дахом та бетонний фундамент.

Над височенними, метри чотири, двостулковими вхідними воротами (дверима це ніяк не назвеш) красувалася вивіска. І то була не вивіска, а диво. І це диво оживало у нас на очах. З круглої дірки у стіні, з декоративно обламаними краями, виліз механічний дракон, розміром із поні. Він ніби прямо зі стімпанківського бойовика: металеві деталі з бронзовим відливом, сотні, а то й тисячі шестерень, пар з усіх щілин. Звір граційно застрибнув на козирок над брамою. Літери перед ним ледь світилися в темряві. Дракон видав гучний рев, і дихнув стовпом вогню на ці літери. Коли залп закінчився, кожна літера палала яскравим помаранчевим полум'ям. Дракон, зробивши свою справу, зістрибнув із козирка, розправив крила і спікував у свою нору.

Як тільки він зник з поля зору, з даху будівлі в повітря злетіла величезна, як бочка, в якій зберігають вино, бутиль з каламутною рідиною. Посудина повітрям пролеветувала (назвемо це так) до крайньої літери «Н» у назві. Шийка нахилилася, і рідина полилася на палаючу літеру. Там, де каламутна жижа стикалася з вогнем, колір полум'я змінився на блакитний, і шрифт літери змінився з нагадуючого Times New Roman, на прописний курсив. Бутиль повільно почала рухатися від літери «Н» до інших, перетворюючи їх.

— Офігеть! — видав я, спостерігаючи за цією пишністю.

— Так, Дімас, точно помічено, — підтвердив захоплення Серьога. — Ми щомісяця міняємо вивіску та й, у принципі, всю тематику закладу.

— І чим цього місяця будете нас дивувати? — поцікавилася Алеся, яка досі тримала мене за руку. Її холодні пальці міцно стискали мою долоню і не збиралися відпускати.

— Зараз побачиш, — хитро посміхнувся Серьога і першим підійшов до воріт. Він доторкнувся вказівним пальцем до однієї з дерев'яних різьблених стулок із хитромудрими візерунками, але без натяку на ручку, і ворота відчинилися.

Алеся потягла мене за собою, і ми увійшли другими, одразу за Серьогою. Після шикарних, казкових воріт на нас чекала стіна. Звичайна стіна пофарбована в чорний матовий колір. Наш колега, що йшов першим, впевнено завернув праворуч і пішов уздовж стіни. Алеся подивилася на мене, я у відповідь лише знизав плечима, і ми пішли за ним. Слідом йшли під ручку Арсеній Михайлович та Карина.

Наприкінці стіни опинилися двері, яких з входу не було видно. Двері з тих, що ділилися на дві частини. Нижня частина закрита, а верхня відкрита, але не в бік, а вниз, тобто вона лежала паралельно до підлоги, як прасувальна дошка. На опущеній верхній частині дверей стояло кошеня в чорній сорочці. Стояло на задніх лапках і дивилося на нових гостей. Породою він із лисих, але шкіра синя, а на голові була грива та вуса жовтого кольору.

— Добрий вечір, — сказало кошеня грубим голосом телевізійного ведучого і простягнув уперед лапки.

Серьога поклав на його маленькі ручки свою величезну джинсову утеплену куртку, і вона в ту ж мить почала зменшуватися. Коли курточка стала розміром з одяг для ляльок, кошеня взяло її в одну лапу, а другою стукнуло по стіні. Зі стіни виїхав стелаж з маленькими курточками, наш гардеробник дістав звідти мініатюрну вішалку, повісив на неї куртку і стелаж назад зник у стіні. Кошеня махнуло лапкою, і на зап'ясті Серьоги зʼявилися ледь помітні циферки. 82. Навіть мене, людину, пардонті, двоєдушника… чи енергетичного вампіра?.. коротше, навіть мене, який не дуже любить тварин, це наймиліше створіння в чорній сорочці, змусило посміхнутися.

— Гарного вечора, — знову цей поставлений чоловічий голос із вуст маленького синього кошеняти.

— Дякую, Златоусе, — відповів Серьога і відійшов убік, пропускаючи нас з Алесею.

Я та Алеся мовчки здали верхній одяг гардеробникові та в нас теж з'явилися цифри 83 та 84. Слідом за нами курточку та шубу своєї дружини здав Арсеній Михайлович. Ну а коли настала черга Людмили Аристархівни, то кошеня несподівано подало голос:

— Дівчино, це червоне вбрання, справді розкриває всю вашу природну красу, яка закладена у вас предками, — нагадую, це каже кошеня низьким, але добре поставленим голосом. — Ви прекрасні.

— Дякую, — задоволено посміхнулася наша заступник директора.

Кошенятко у відповідь схилило голову і тихо замуркотіло.

— Та її вже років двадцять ніхто дівчиною не називав, у котяри, напевно, проблеми із зором, — начебто й тихо сказала Карина своєму чоловікові, але всі присутні чудово це чули. Наша бухгалтерка тактовно промовчала.

Гардеробник прийняв верхній одяг Людмили Аристархівни, потім Митрича, і вся наша братія знову повернулася до чорної стіни, навпроти входу.

— Пані та панове, — у нашого рудого хлопця несподівано ввімкнувся діловий тон, — ласкаво просимо до «П'яного дракона».

Серьога поклав долоні на стіни та… Пам'ятаєте сцену з першого Гаррі Поттера, коли він з Геґрідом вперше прийшов у Косий провулок і як перед ними відкрився прохід у стіні? Коли цеглини по одній роз'їхалися в різні боки? Тут сталося те саме. По вухах тієї ж миті вдарила голосна музика і гомін десяток голосів, а ніздрі залоскотали всілякі аромати їжі та алкоголю.