Розділ 15. Друга половина другого робочого дня.

«Ховала»

Нелюд

Поширені у слов'янських країнах.

Можуть через дотик ділитись з істотами життєвою енергією.

Стійкі до перепадів температур.

Доброзичливі.

Дуже рідкісні, бо Ховала жіночої статі може за життя народити лише одного нащадка.

Ось воно що. Тепер більшості дивностей Рантуса є пояснення. І його вічне маніакальне бажання когось пом'яти, і надягання легкої весняної курточки в мінус п'ятнадцять, все набуло сенсу. От Рантус! От же… нелюд!

Я заблокував телефон і поклав його в кишеню парки, як люблять нині називати довгі та просторі зимові куртки. На колінах лежав вірний рюкзак, який завжди був зі мною, а в навушниках грав Bruno Mars зі своїм хитярою Uptown Funk. Я відкинувся на спинку сидіння вагона метро, ​​і на обличчі мимоволі проросла посмішка. Я вже майже відійшов від відвідування моргу, і зараз мені це навіть здавалося прикольним. Хоча, кого я дурю, це було круто! Моя усмішка виросла до таких розмірів, що вже виднілися зуби. Треба несильно показувати, що ти на сьомому небі, бо всесвіт побачить, як ти радієш, і спустить на землю якоюсь підлянкою.

«Станція імені Архітектора Бекетова» — прозвучало з гучномовця. Я, як завжди, встав і покинув вагон, потім вийшов на вулицю і попрямував до потрібної будівлі. На вулиці вже потемніло, вітер дув з усіх боків, а перехожі щільніше куталися у свій верхній одяг, наче приховували щось заборонене.

Судячи з листка, який видав фамільяр Люціус, інструктор чекатиме мене в дуже пристойному п'ятизірковому готелі. Ми, до речі, там колись працювали у банкетній залі, на святі якогось мужика. Чи то ювілей, чи ще щось, зараз уже й не згадаєш. Ех, скільки на моєму віці було цих корпоративів, весіль, випускних та іншого…

Так. А ось це цікаво!

Я підійшов до вишуканої п'ятиповерхової будівлі, це був готель з дорогою облицювальною білою плиткою, високими сходинками з мармурової крихти й з величезними, висотою метри три, а то й чотири, розсувними дверима зі скла. І прямо над цими дверима в повітрі висів напис: «Вхід для нелюдів, творців та двоєдушників з іншого боку». Що ж, мабуть, тепер ця вивіска стосувалася і мене, і туди мені треба.

Я обійшов будинок по колу і знайшов ще один вхід. Найпростіші металеві двері, з дешевих, які ставлять собі власники квартир, якщо грошей не вистачило на нормальні, типу броньовані. Над нею вивіска із позолоченими літерами на дошці з червоного дерева: «Континенталь». Ох, нічого собі! Це ж прямий як у тому фільмі з Кіану Рівзом! Як же він називався?.. Про найманих убивць. Точно! Джон Вік!

Я потягнув за ручку, відчинив двері і увійшов усередину. І тут… Чесно, я свиснув би, але якось непристойно. Відчуття, що ти потрапляєш в один із фешенебельних готелів Мілана чи Парижа. Дорого-багато це не ті слова, щоб описати обстановку в холі цього готелю. По наповненню переважав темно-бордовий колір у всьому: фіранки, паркет, килими, плитка, меблі. Стояло кілька столів, камін, крісла, стійка ресепшн. Біля каміна... Стривай-но! Це ж не камін! Водоспад! Чи все ж таки камін?.. Загалом, у дірці в стіні, облицьованій мармуровою плиткою, було щось типу невеликого водоспаду, але замість води зверху вниз падав синій вогонь, при цьому з нього виходила приємна музика, схожа на ансамбль піаніно і віолончелі. Поруч у кріслі сидів нелюд (треба буде потім пробити його за описом, таких я ще не бачив), лисий чоловік у чорному балахоні з великими оленячими рогами, без очей і без вух. Замість очних западин просто шкіра, замість вух теж просто шкіра. Моторошно, але я вже поступово починав звикати до такого.

У холі більше нікого з відвідувачів не було, тому я сміливо і впевнено, але трохи накульгуючи, попрямував до стійки ресепшн. Поки я долав цю пару метрів, мене м'яко огортав запах старих книг і літньої шляхетності. Не знаю, як це ще описати, як хочете, так і розумійте.

— Добрий день. Чим можу допомогти? — одразу звернувся до мене чоловік за стійкою. Зелена акуратна борідка, величезні долоні – домовик. Але одягнений так само елегантно, як і все в готелі. Бордовий піджак, біла сорочка, чорний метелик.

— Доброго дня. Підкажіть, у якому номері зупинився Роман Коранскі?

— Пан Роман Коранскі, — домовик спеціально наголосив в імені на букві О, — він зараз…

— Неймовьїрно! — пролунав ззаду чоловічий голос із сильним акцентом.

— А ось і пан Коранскі, — привітно посміхнувся домовик.

Я повернувся. До мене підбіг невисокий чоловік у круглих окулярах, як у Гаррі Поттера. Його одяг кардинально вибивався із загального тону. Білі кросівки, спортивні штани з білими лампасами, чорна толстовка та синя шапка. На пробіжці був, чи що? До речі, його огортала червона аура, такої я поки що не зустрічав. Прямо за ним не поспішаючи слідував Михаїл — той самий нелюд у чорному з чорним капелюхом, що приховує відсутність скальпу. Як тільки я його побачив, одразу запахло гумою. Аура — я назвав би цей колір сіро-зеленим.

— Міхайїль, ві були правьї, і отчьйоти теж були правьї! — знову захоплено затараторив чоловік у спортивному одязі. Ох цей акцент. Він розмовляв точнісінько як інопланетяни з «Зоряних війн». Чи то торговці, чи то посли конфедерації, зараз уже й не згадаю.

— Здрастуйте, — тільки й видав я.

Михаїл стримано кивнув, а ось очкарик схопив мене за руку і почав трясти щосили.

— Я Роман Коранскі, енергʼєтичний вамп'єр, ваш інструктор, і я просто в захваті! Скоріше, ходімо в мій ном'єр!

— Це неймовьїрно! — знову завів свою пісню Роман, коли ми вже були в його номері. До речі, звичайний такий люкс, як у фільмах показують, нічого особливого. Двоспальне ліжко, плазма, два крісла, шафа, міні-бар.