Розділ 13. Лівак.

Легальне працевлаштування. Як багато у цих двох словах обману. І чомусь, а, швидше за все, через радянське виховання, батьки нам торочать із самого дитинства: ти маєш вирости, закінчити школу, інститут, а потім влаштуватися на нормальну роботу за спеціальністю, де з тебе зніматимуть податки, у тебе накопичуватиметься офіційний стаж, а в старості тобі платитимуть злиденну пенсію. Але лише про одне у дитинстві замовчують — найчастіше на офіційну, чисту, білу заробітну плату ви навіть комунальні послуги сплатити не зможете. Ось такий парадокс, через який є зарплата в конвертах, несплата податків, всякі халтури й таке інше. Щоб хоч якось вижити та прогодуватися на офіційній роботі, всім доводиться лівачити.

І знаєте, що? У мій перший день на роботі,  яка належить до моєї спеціальності та де мене офіційно працевлаштують, мені запропонували лівачити. І я, як доброчесний громадянин, погодився. А чому б і ні. Сергій розповів коротко, що доведеться робити, але я вам цього переказувати не буду. «Чому?», запитаєте ви. «А навіщо?», відповім я питанням на запитання. Ні, я не єврей (хоча, як на мене, це дуже застаріла і неправдива приказка), просто це завдання з видобутку лівих доходів зараз відбуватиметься на ваших очах, просто читайте і стежте за ходом діла.

На автобусі — як же добре, що не на метро, ​​хоч якась різноманітність, — я дістався від податкової для нелюдів до одного з двох складів нашої, тепер уже можна сміливо так називати її, логістичної фірми. Там на мене повинен чекати Азат, далекобійник. Так-так, це його ім'я.

Я вийшов на потрібній зупинці, трохи пройшовся і вперся в будівлю, яка колись була пожежною частиною. Пожежники переїхали на нове місце, а це викупила моя фірма, переобладнала і тепер це склад. З п'яти воріт відкриті крайні справа. Оскільки інших дверей я не помітив, то рушив саме туди. Зайшов усередину, окинув поглядом майже порожнє приміщення, суцільно з сірого бетону з комунікаціями, і відразу впізнав Азата. Я ось не сумнівався, що цей джигіт, який стояв біля газелі та покурював сигарету — той, хто мені потрібен. Шикарна чорна і густа борода, не менш шикарні, густі чорні брови, орлиний ніс. От тільки скільки років йому, не зрозумієш, я сказав би: від тридцяти до п'ятдесяти п'яти. Та і який із нього далекобійник, якщо він їздить на газелі.

— Діма? — одразу ж спитав він у мене, коли я підійшов.

— Ага.

— Застрібуй! — скомандував мій новий знайомий, засунув пачку цигарок у чорний дутий жилет і сів за кермо.

Я слухняно заліз на пасажирське сидіння газелі. Навіть детальніше розглянути склад не встиг. Хоча що там розглядати — середина робочого дня, всі водії на рейсах, вантажі акуратно складені в штабелі в кутку, а комірник десь у каптерці спить або в телефон втикає. Азат відчинив двері, висунув голову і прогорлав що було сили:

— Христіна-а-а, я поїхау! Закриуай уарота! — голова повернулася в салон, водійські двері газелі зачинилися. — Адрес скажіш?

— Вулиця Манізера чотири.

— Це біля метро Бекетоуа?

— За кілька кроків від нього.

— Погналі!

Азат утопив педаль у підлогу, і старенька газелька, ревучи від натуги, полетіла в потрібному напрямку. У салоні було жарко, я навіть трохи розстебнувся, а от водій і не думав знімати свою хутряну шапку-бандитку.

Ми мчали по дорозі, обганяючи машини й мовчали. Чесно, я навіть не знав, що на газелі можна так ганяти, а ще мені було дуже некомфортно, навіть трохи сцикотно. Шалений джигіт з майже чорною аурою, яку я бачив уперше, сидів поруч, і я відчував, що все це ой як не до добра. Серьога казав, що він нормальний мужик і вони з ним уже багато всього провертали. Але ж це я! Танцюрист і студент, а не рішала.

Мовчання затягувалося, а шалений темп їзди, заданий Азатом, і не думав заспокоюватися. Хотілося щось сказати, щоб розрядити обстановку, але тільки зараз до мене дійшло, що я чую знайому музику.

— Це що, Вардруна?

— А-а-а, Діма, слющай, як здогадався? — запитав Азат, не відриваючи погляду від дороги.

— Ну, я люблю іноді таку музику послухати, коли хочеться розслабити мозок.

Так, це справді була Вардруна, ці монотонні барабани, дивні звуки та гіпнотичний вокал ні з чим не сплутаєш.

— А я ось підсіу на них після Уікінгів! Дивився такий серіаль?

— Звичайно, це один із моїх улюблених серіалів.

— А-а-а-а, Діма, гарний смак у тебе! Я ось зараз на четуертому сезоні, це просто уах! Колі Рагнар зі своїм народом і сокирами проти урагів під цю музіку йдуть у бій, це просто у-у-у-у-у-у!!!

І на цьому самому у-у-у-у-у-у він почав завивати, його обличчя витягнулося у вовчу морду, знову протяжне у-у-у-у-у, клац зубами і фізіономія набула колишнього вигляду.

Ага. Запам'ятаємо! Майже чорна аура — перевертні. Ні, може, вони по-правильному якісь волколаки чи перевертки, але поки що нехай будуть перевертні.

— Діма, до речі, смарі, чо прикупиль… — Азат різко кинув кермо, повернувся назад і почав руками нишпорити за сидінням. У мене серце пішло в п'яти, ось прямо ледь не буквально. На такій швидкості й водієві кинути слідкувати за дорогою.

Коли я думав, що все, зараз ми вріжемося в самоскид з піском, Азат повернувся в колишнє положення, крутнув кермом, і ми благополучно обігнали вантажівку.

На коліна мені впала метальна сокира, пряма як у серіалі Вікінги. Довге вузьке топорище, переплетене мотузками для зручного хвату і невелике лезо.

- А! Скажі клас. Я уже даже потрапляю у ціль дуа рази з трьох.

Я взяв у руку сокиру, справді класно! Мене трохи попустило, я почав заспокоюватися, але не тут було. З вулиці почулося завивання сирени та якісь команди, які поліцейський кричав у гучномовець. Наші перегони не залишилися непоміченими. Припливли. А я навіть не знаю, що у нас за вантаж. Серьога ніби казав, що нічого кримінального, але трясця! Щось мені ой як не віриться.

Азат почав зменшувати швидкість і вибирати місце, де можна притиснутися до узбіччя.