Розділ 9. Відхідняк.

Це було різке пробудження. Не таке, коли ти неспішно розплющуєш очі, потягуєшся, солоденько позіхаєш, та ніжишся ще пару хвилин у ліжечку. Ні! Це було пробудження, як після лютого нічного кошмару. Раптове та болюче.

Я розплющив очі та... нічого не побачив. Чорна темрява. Спробував проморгатися, але нічого не змінилося. Я відчував, як підіймаються мої повіки, але перед очима як було чорним-чорно, так і залишилося. Далі більше. Нічим, крім повік, поворушити я не міг. Я відчував, що маю тіло, руки, ноги, голову, але вони були знерухомлені. Ну і ще в роті було сухо, як у пустелі, і язик прилип до неба. Ну зашибісь! Мене що, паралізувало?

Мало того! Я нічого не чув! У вухах була лише дзвінка тиша. А може, я в комі? Хоча люди в комі наче не моргають, вони із заплющеними очима лежать. Тоді летаргічний сон чи щось на кшталт того? А голова як розколюється, як після шаленого бухалова. То може, я просто сильно напився?

І тут я злякався. Ні, навіть не злякався. Я був у жаху! Бо нічого не пам'ятав. Нічого, від слова «зовсім»! Відшибло геть усе! Ім'я, зовнішність, дата народження, друзі, ким працюю – вся ця інформація була стерта.

Думки почали кидатися з крайності в крайність. А може, інопланетяни викрали? А може, якісь експерименти? А може, потрапив у страшну аварію, мене паралізувало та накрило амнезією? Паніка накотила дика, але раптово... Щось незвичайне. Щось… Як це називається? Точно! Запах! Я повільно вдихав кисень і разом із ним відчував запах. Ледве вловний і такий приємний. Він заспокоював мене та зігрівав. Ще один вдих — і перед очима намалювалася чітка картинка. Це було як кіно, яке я дивився, витріщаючись в екран.

Приємний зимовий вечір. Тепле жовте світло вуличних ліхтарів падає на засніжену набережну. Лавочки та ковані поруччя вздовж замерзлої річки вкриті тонким шаром льоду. Пара молодих людей неспішно проходить повз них і розмовляє.

— Уже минула доба, ти не передумав?

— Ні! Але в мене дуже багато запитань.

— Ну, добре, давай. Щоправда, не обіцяю, що відповім на все.

— Чому саме я? Я особливий?

— На жаль, мені доведеться зруйнувати твої ілюзії, молодий Нео. Ти не обраний, не основа пророцтва і не рятівник усього сущого. Ти лише результат обчислювальної системи.

— Чого?

— Ох. Це буде довга розмова, добре, що на вулиці не дуже холодно. Загалом. Нашій фірмі, яка веде свою діяльність у прихованому від людських очей світі, потрібен новий співробітник. Зі старим… загалом, не має значення. Нам потрібен новий співробітник. Наймати нелюдів чи творців дуже дорого. Вони зазвичай вимагають колосальну зарплатню, яку ми, як дрібна фірма, можемо не потягнути. І тому колись давно Департамент вигадав таку штуку, як вселення ще однієї душі в людину та створення двоєдушників. Не випнувай так очі, Ножов, зараз все розтлумачу. Ось у чому суть. Душу нелюдя, який був поганим своє останнє життя, зазвичай відправляють на два цикли переродження у відстійник. Але є альтернатива: замість двох циклів у відстійнику на вибір ти можеш один цикл прожити у вигляді підселеної душі в тілі звичайної людини. Типу як покарання. Воля нелюдя буде придушена, він опиниться як у в'язниці, зате після смерті людини, в яку підселили, нелюд відразу перероджується в нове тіло. Підсумок: і душі не доведеться зайвих сто років бовтатися в небуття, і Департамент при справі, і фірмі не треба платити зарплату, і людина стане не звичайною смертною. Одні плюси.

— Типу замість двох термінів у відстійнику, душа поганого нелюдя проведе лише один термін у вигляді підселеної душі в людині?

— Саме так!

— І стримуватиме цю душу годинник?

— В яблочко.

— А якщо зняти цей годинник і не носити?

— То душа заволодіє твоїм тілом, а, як ти пам'ятаєш, пам'ять про минуле життя в ній ще теплиться, точніше, навіть не пам'ять, а інстинкти та почуття, і ти можеш стати серійним маньячилою чи ще кимсь гіршим.

— Прям так гіршим?

— Кровожерний звір з одними лише низовинними інстинктами та магічними здібностями вважається гіршим?

— Ага Ясно. Але ж ти так і не відповіла, чому саме я?

— Тут все ще простіше. Припустимо, якійсь фірмі потрібен новий співробітник, але нелюди та творці просять велику ЗП. Тоді фірма надсилає запит до Департаменту на пошук необхідного співробітника. Вони за своїми базами проводять вибірку та видають список із кількох кандидатів, які підходять за критеріями пошуку, які задав претендент. Співробітники фірми спочатку аналізують, хто їм більше підходить, а потім вербують. А потім ... А потім відбувається те, що відбудеться завтра, якщо ти погодишся.

— А є якісь побічні ефекти, ну крім… крім того, що ти помреш, а потім воскреснеш із ще однією душею всередині?

— Ну-у-у-у… Наприклад, доведеться сім років працювати на нас, і нікого не хвилюватиме, подобається тобі це чи ні. Але я вважаю, що це справедлива ціна, за те, ким ти станеш.

— До речі, а ось що мене чекає після смерті? Коли через багато років я помру? Знову переродження в людину?

— Ага. Ну чи відстійник. Або залишишся у Департаменті – все у твоїх руках.

— А тоді ще ось таке питання: чому підселити можна тільки душу нелюдя? А душу творця?

І тут я згадав. Я пригадав усе. Мене закрутив вихор сцен із минулого. Дитяча кімната з зеленими шпалерами, мама, дитячий садок, перша поїздка на море, народження братика, перші змагання, школа, випускний, іспити, вусаті викладачі в університеті, Алеся, офіс, виноградники, сангрія, шум прибою, темноволоса смаглява жінка в розпачі, переляканий хлопчик.

Коли наплив спогадів досягнув свого піка і змішався в якусь дику вакханалію образів, до мене повернувся слух. Спершу просто якісь приглушені звуки. А невдовзі я вже міг почути й повноцінні слова. Тих, хто говорив, було двоє, і завдяки спогадам, що повернулися, я вже чітко розумів, хто це. Алеся та Арсеній Михайлович.

— Ну що? — стурбовано спитала дівчина.

— Все відносно добре, — відповів чоловік утомленим, але не позбавленим ентузіазму голосом. — Наш студентик не став двоєдушником.