Розділ 5. А яка в тебе релігія?

Заснув я сьогодні в районі четвертої ранку, хоч і ліг об одинадцятій. Перші години дві я просто витріщався в стелю з однією лише думкою: так магія все ж таки існує?

Потім у мене почалася яскрава дискусія з самим собою, що більше нагадувала марення професійного шизофреніка.

— Якщо магія існує, чи можу я опанувати її?

— А може, мені здалося?

— А чому я не розпитав її про магію?

— А чим взагалі їхня фірма займається?

— Може, це вампіри, які заманюють своїх жертв у такий спосіб?

— О, а може, я обраний? Як Нео… Або Гаррі Поттер.

— Та ні, фігня це все!

— Ні, не фігня, вона телепортувалася в трамваї! І ця фішка із сидінням у повітрі.

— Може, це якийсь трюк?

— Хочу навчитися телепортуватись! А ще хочу попити.

Я взяв у руки телефон, провів пальцем угору по екрану — о пів на четверту. Потім підвівся з ліжка і побрів на кухню, паралельно вбиваючи в пошуковик: Халк Хоган. Не знаю, навіщо, але захотілося оновити у пам'яті вигляд оригінального реслера. Вивалилося безліч посилань та фоток. Ну, дідько, ось викапаний Арсеній Михайлович, тільки з банданою.

Я ввімкнув світло і побачив печиво. Продовжуючи дивитися фотки, я почав поглинати борошняне. Коли воно закінчилося, відвів очі від екрана, уп'явся в стелю і задумався: а раптом це він і є? Та не-е-е, маячня якась. Продовжуючи витріщатися в нікуди, я взяв порожню упаковку з-під печива і на автоматі жбурнув у відро для сміття.

А все ж таки Алеся гарна! Майнула думка пошукати її в соціальних мережах. Я опустив погляд на телефон, але в руках було порожня упаковка від печива. З саркастичною усмішкою закотив очі. Мій телефон лежав у відрі, серед яєчної шкаралупи та іншого сміття. Позбавивши кращого друга людини від сумнівного сусідства, я повернувся в ліжко і заснув.

О шостій ранку, коли задзвонив будильник, я стійко, без вагань, вирішив вкотре піти проти системи та не поїхав до університету. Сказав домашнім, що сьогодні проводиться якась конференція і мій світлий розум там не потрібен, натягнув на себе теплу ковдру та блаженно заплющив очі. Ось тільки Всесвіт був проти мого ледарства. Телефон зрадницьки пікнув, сповіщаючи, що прийшла есемеска. Я намацав свою електронну лопату і подивився на екран:

«Здрастуйте, Дмитре. Це Алеся. Ви проходили співбесіду у нашій фірмі, ви нам підходите. Чекаємо на вас сьогодні о 09.00. По можливості скасуйте всі справи на сьогодні. До зустрічі".

—Но-о-ормально, — навіщось сказав я сам собі вголос.

Далі були стандартні ранкові ритуали будь-якого городянина, спрямовані на приведення себе в порядок. Потім, як завжди, маршрутка і метро, ​​які були досить описані мною раніше. Особливо помітних випадків чи персонажів на шляху не підвернулося. Все як завжди.

Тільки от я неслабо так розхвилювався. Через творчу діяльність і постійні виступи на публіці, я так звик до стресових ситуацій, що вже забув, коли останній раз відчував хоч найменше хвилювання, але сьогодні мене трусило по-дорослому.

Діставшись до уже знайомої будівлі на проспекті Героїв Харкова, я глянув на годинник — 8.40. Час ще є, треба поки що знайти собі заміну на тренування. Дітей не можна кидати напризволяще. Один дзвінок Перешмевському — і все, заміна є. Ну що ж, настав час…

Мій порив піти назустріч долі зупинила Алеся, яка вийшла з будівлі та попрямувала до мене. На ній, як і того разу, в метро, ​​була червона курточка.

— Доброго ранку, — спробував я радісно вигукнути, але голос зрадницьки хрипнув, і фраза більше була схожа на вигук прокуреного вірменського таксиста.

— Доброго ранку, — посміхнулася дівчина.

— Ну, ходімо всередину?

— Давай спочатку прогуляємося, тут неподалік є одна кафешка, де роблять чудовий чай із лісовими ягодами.

Алеся розвернулась і, не чекаючи моєї відповіді, попрямувала вперед.

— А ці вчорашні фокуси з сидінням у повітрі, це мені не здалося? — вирішив я відразу розставити всі крапки над i. Щосили я намагався говорити спокійно, але всередині мене здорово трусило.

— Зараз, постривай, — відповіла мені дівчина і дістала з кишені телефон. Це була розкладушка із кумедним брелоком у вигляді чортика, судячи з усього, з якогось мультика. З Геркулеса начебто. Алеся відкрила телефон, приклала до вуха і, продовжуючи рух, щось вислуховувала. Дивно, але мені здалося, що дзвінка не було.

— Так, добре, вибач, що забула розбудити. Так, на роботі вже… — сказала вона в трубку за десяток секунд, — Домовилися… Ага… В обід побачимося. Цілую.

— Класний брелок, — подав я голос, коли Алеся сховала телефон.

— Ага, дякую, — посміхнулася вона, — люблю вішати брелоки на телефон. Та й взагалі люблю старі телефони, особливо розкладушки, є в них своя індивідуальність, не те що зараз безхарактерні лопати.

Ще кілька секунд ми йшли мовчки, а потім вона глянула на мене.

— Ти про щось питав, коли мені зателефонували?

— Ага, питав. Вчора мені не здалося, що ти сиділа просто у повітрі?

— Ну, Дмитре Юрійовичу, не все одразу, — загадково прошепотіла Алеся, примруживши очі, — спочатку ми сядемо. Потім ти замовиш нам чаю і заварних тістечок. І вже потім, можливо, я відкрию тобі страшну таємницю. Тут ліворуч.

Кафешка розташовувалась у підвалі офісної будівлі. Нічим не примітний спуск у підвал, слизькі сходи, металеві поручні, звичайні дерев'яні двері. На них красувалися ковані літери, що складалися в назву кафешки — «САРІК».

Усередині панувала напівтемрява. Коли очі злегка звикли до темряви, я озирнувся — одразу примітив, що заклад мені сподобався. Простора зала. Цегляні стіни були чимось покриті та переливалися легкими відблисками. До речі, слабе світло випромінювалось від десятка гасових ламп, довільно розставлених по всьому залу.

Ми повісили куртки на ковані вішалки, прибиті до стіни, і посідали за дубовий столик у кутку. Інші столи теж були порожні, але Алеся цілеспрямовано обрала цей. Мабуть, він був її улюбленим. Замість звичних для таких закладів стільців або диванів тут використовували крісла-гойдалки. Зручно вмостившись, я краєм вуха вловив легкі звуки джазу, що долинали з невидимих ​​колонок, ще одна приємна деталь. Повітря було наповнене хвойним ароматом. Навколо панував спокій та умиротворення.