Розділ 4. I even don't know the name of your firm.

У вас могла скластися чітка і, мабуть, навіть правдива думка, що я — скиглій. Не виключено. Я люблю поміркувати на тему того, що мене дістає. Але! Якщо ви витримали, дочитали до цього моменту і все ще не покинули, значить моє скиглення вам цікаве. Тож я продовжу.

Як не дивно, але сьогодні я був у дуже піднесеному настрої. У навушниках грав легкий хаус, я не обпалив язик гарячим чаєм, та й пари сьогодні офіційно скасовувалися.

Спочатку я не хотів їхати на цю незрозумілу співбесіду, але потім розкинув мізками та дійшов висновку, що це не буде зайвим. А ось раптом після цього в мені прокинеться невідома досі тяга до логістики? Все може трапитись!

День був сонячний, вітер — теплий, а шум від проїжджої частини не пробивався крізь навушники. Я йшов уздовж проспекту Героїв Харкова, пританцьовуючи на заледенілому асфальті, під треки Disclosure, що змінювали один одного.

Проспект Героїв Харкова – найдовша вулиця нашого міста. Починалася вона на моєму районі, який, нагадую, був у дупі світу, і закінчувалася в самому центрі. Охайний бордюр. Новий асфальт. По три смуги руху в обидві сторони. Часті пробки. Мабуть, це вся необхідна інформація про цей проспект.

Орієнтуючись по навігатору в телефоні, я зробив невеликий гачок і з горем навпіл добрався до потрібної будівлі. Це була шестиповерхова будова з білою великою плиткою на фасаді та величезними панорамними пластиковими вікнами, прикритими жалюзі. Типовий офісний будинок.

На стоянці перед входом стояли десятки машин. І, що характерно, жодних жигулів чи ланосів. Лише іномарки, і лише дорогі. Якщо ти начальник — лише такий вид транспорту, а якщо підлеглий — то метро твій друг.

Розсувні двері моментально зреагували на мою скромну персону, і я увійшов усередину.

Тепло, світло, чисто, мінімалістично. Прохідна з турнікетом і старий повненький охоронець в окулярах, що розгадує кросворди. Більш шаблонного персонажа важко уявити.

— Здрастуйте, я на співбесіду до… — почав я і затнувся, бо ні імені клона Хогана, ні назви фірми я не знав.

— Прізвище? — гугняво спитав охоронець, не відриваючи очей від кросворда.

— Ножов.

— Де ю? — з таким самим ледачим тоном простяг він.

— Що де ю?

— Данило Юсуфович, або Денис Юрійович, а може й Дандрон Юлікович. Звідки я знаю, як твої ініціали розшифровуються?

— А-а-а-а. Так, де ю, де ю, — ствердно закивав я.

— Сходами на третій поверх і праворуч у скляні двері.

— Спасибі.

— Стій, — я завмер. — І магнітофон, і музичний гурт. Сім літер, друга та третя УМ.

— Бумбокс.

— Ага, проходь, де ю, — сказав охоронець, не підводячи погляду, і натиснув на кнопку. Стрілочка на турнікеті спалахнула зеленим. Шлях вільний.

Я піднявся на третій поверх, відчинив скляні двері та опинився в коридорі. Три двері праворуч, дві ліворуч, два стільці, кулер, велике пластикове вікно з вертикальними жалюзі. Але не від цього в мене аж трохи закрутилася голова. Забарвлення коридору нагадувало ясельну групу, яку діти прикрасили за своїм бажанням: ядрово-морквяні жалюзі, блакитна стеля, жовті двері, зелений ламінат, і, на тобі, чорні стіни.

Загалом, витріщився я на цю готично-райдужну палітру, і як задумався: а в які двері йти? Зізнаюся, я трохи хвилювався, а двері були без будь-яких розпізнавальних знаків. В результаті це трохи призупинило мій похід на співбесіду.

Врятував мене, як часто буває, збіг обставин. Тільки я хотів постукати до найближчих жовтих дверей, як у цей же момент відчинилися її крайня права сестра близнючка біля вікна. З неї вийшов вчорашній Халк Хоганович.

І знову я здивувався. Ось знову. Якось часто я це роблю останнім часом. Причиною став кардиган. Тобто на цьому високому величезному дядьку були надіті чорні туфлі, сірі класичні штани, дорогий шикарний годинник і завершував картину кардиган, що обтягує його руки й торс. Все б нічого, але під кардиганом з величезним вирізом, мало не до пупка, не було нічого. Загалом, як реагувати на таке вбрання в офісі, я не знав, тому просто привітно посміхнувся.

— О! Студентику. Ти перший прийшов, першим завжди бути добре. Заходь у перші двері ліворуч. Тобою займеться Алеся, а я додому, — широко посміхнувся на останній фразі чоловік із вирізом.

— Але ж ще навіть одинадцяти немає, — машинально помітив я і тут же подумки дав собі ляща. Величезна помилка вказувати комусь на співбесіді на його помилки.

— Знаю, в цьому й принадність. Коли ти власник фірми, твій внутрішній ледар може робити з твоїм тілом що завгодно, навіть відправити його додому в розпал робочого дня. Ну бувай, студентику; сподіваюся, тебе візьмуть, — підморгнув дядько і втік за скляними вхідними дверима швидше, ніж я щось встиг йому відповісти.

Ага, перші двері ліворуч. Я провернув круглу ручку, потягнув її на себе, і дух мій відразу перехопило. Серце шалено забилося. До об'єктива моїх зенок потрапив рюкзак блідо-сірого кольору з безліччю намальованих кросівок. Потім, як друга велика хвиля під час шторму, в мій нюх ударив аромат м'яти та барбарису. А коли я побачив копицю світлого волосся і їхню чарівну володарку, що схилилася над журнальним столиком, мене накрило з головою.

Я гарячково перебирав всі доступні моєму мозку слова, підшукуючи потрібні, щоб справити хороше враження, але рот вирішив все за мене і видав щось типу дуже хрипкого «мгк». Дівчина звела очі. Тієї ж миті в моїй свідомості назавжди видрукувався її образ, як гравіювання, висічене на камені, і навіть час не зможе його звідти виколупати.

Щоб ви знали, всі танцюристи просто непристойно повернуті на кросівках. Запитайте у першого зустрічного, хто професійно дригає тілом, скільки у нього пар взуття, і він тут же почне вам перераховувати всі моделі та фірми кросівок, які у нього є вдома в наявності, потім він непомітно переключиться на ті, які він незабаром планує купити, а після цього почне довгі філософські міркування про те, де взяти грошей на всю цю красу.