Пролог. Завершення.

Людмила Аристархівна знову спробувала зручніше вмоститися у своєму кріслі, проте спроба успіхом не увінчалася. Замість рівного положення її п'яту точку трохи хилило вправо.

— Та шо ж таке?! — обурилася жінка.

Вона взяла зі столу смартфон, знайшла у контактах потрібний номер та натиснула виклик.

— Так-так, слухаю, — пролунало з динаміка.

— Сергію, зайди до мене.

Жінка скинула виклик та акуратно поклала апарат паралельно комп'ютерній клавіатурі. Оцінюючим поглядом пробігла по робочому столу, ручку прибрала у футляр, а мишку підрівняла праворуч від клавіатури, щоб вона лежала симетрично телефону. У двері двічі постукали.

— Заходь.

У невеликий кабінет із робочим столом, двома офісними кріслами та величезним вікном на півстіни увійшов рудий хлопець.

— Викликали, Людмило Аристархівно? — грайливо запитав підлеглий, після чого зачинив за собою двері та вмостився у вільне крісло.

— Я дивлюся, у тебе гарний настрій.

— Звичайно, вчора зарплата прийшла, а незабаром вихідні.

— Ти ж не маєш вихідних.

— Ну, роботу в барі я не вважаю роботою. Це швидше заняття для душі та щоб за комуналку заплатити.

— Як справи з кандидатом? — жінка різко перейшла до справи, вона дуже не любила даремно тріпатися, тим більше на робочому місці.

— Алеся вже підготувала звіт. Вона десь за годину буде в офісі та сама вам все розповість. Але мені здається, що вже можна почати вербувати голубчика. Бо ми з Митричем зашиваємося.

— За годину чи десь за годину? — уточнила Людмила Аристархівна, примруживши очі.

— А котра година?

— Дев'ять нуль вісім.

— За сорок п'ять хвилин. Вона написала у спільному чаті, що допомагає батькові.

— А подзвонити не можна було?

— Людмило Аристархівно, вже всі давно у месенджерах спілкуються з робочих питань. Я навіть Митрича до цієї справи привчив.

— Ти думаєш, шо кандидат погодиться? — змінила тему заступник директора. Вона на дух не переносила текстових повідомлень, бо вічно хтось або кому не там поставить, або м'який знак пропустить. А ці смайлики! Жах!

— Алеся каже, сто пудів. Все-таки цілий тиждень за ним стежила.

— Добре. Полагодь мені стілець, а я полетіла до Арсенія Михайловича, а то він сам у податковій наробить зараз справ.

— Зробимо, — відповів Сергій.

Повисла незручна пауза. Зазвичай, після таких вказівок заступника директора підлеглі тут же кидаються виконувати доручення, щоб не клопотати догану. Але жінка продовжувала сидіти нерухомо в несправному кріслі. Ще за десяток секунд Людмила Аристархівна тактовно покректала.

— А точно! Вибачте.

Сергій відштовхнувся ногами від підлоги та разом зі стільцем повернувся спиною до начальниці. Далі хлопець чув лише звуки. Відкривання вікна. Незрозумілий скрегіт. Легкий стукіт. Помахи крил.

— А тепер подивимось, що там із цим кріслом.