Пролог. Продовження.

За одним зі столиків у популярній молодіжній кафешці, де основними стравами були всілякі бургери, сиділи двоє не дуже молодих людей. Делікатно наполегливий офіціант намагався впарити їм найкращі, на думку багатьох, курячі крильця у місті, оскільки булка, набита м'ясом та овочами, їх не цікавила. Але парочка була непохитна.

— Повторюю, юначе, дві чорні кави, — твердо промовила жінка, як кажуть, у тілі. Назвати її товстою язик не повернеться, більше підійде вираз «з пишними формами».

— Я вас зрозумів, приємного вечора, — трохи розчаровано кивнув хлопець і забрав зі столу меню.

— І коли нестимете замовлення, уважніше – на підлозі може бути шось розлито.

— Людмило Аристархівно, але ж я не п'ю кави, — обережно зауважив другий гість, що сидів за столиком.

— Я знаю. Це я собі. І, Митричу, припини барабанити пальцями, дратує!

Чоловік прибрав руки зі столу, зробленого із сірої мармурової крихти.

— Людмило Аристархівно, у вас це, на щоці щось.

Жінка примружила очі, голосно втягла повітря через ніс і різко кинула:

— Зараз повернуся.

Вона взяла чорний шкіряний клатч і пішла в туалет. У дамській кімнаті Людмила Аристархівна попрямувала до величезного дзеркала, що закривало стіну над двома раковинами. Як завжди, вона почала з самого низу. Вологою серветкою протерла і так начищені до блиску чорні туфлі з клиноподібним підбором. Провела руками по колготках тілесного кольору до колін, де починалася чорна спідниця-олівець, оправила її та струсила неіснуючі порошинки. Поправила широкий бордовий пояс, щоб пряжка чітко лягла посередині спідниці. Після проінспектувала в дзеркалі строгу білу блузу — чи немає якихось вад. Потім підняла очі та пильно подивилася на обличчя. На правій щоці, трохи вище повних губ, нафарбованих бордовою помадою, справді біліла якась цятка. Людмила Аристархівна багатозначно хмикнула і дістала зі свого клатча пудреницю. Пара секунд – і дефект усунений. Жінка ще раз окинула поглядом своє відображення, пильно подивилася сама собі в зелені очі, нігтем вказівного пальця, вкритим бордовим лаком, акуратно підправила чорну, як перо ворона, чілку, злегка підбила низ зачіски-каре і, забрала клатч.

— Шо, кави ми так і не діждемося? — спитала вона, коли повернулася за столик.

— Офіціант послизнувся на розлитому соку і впустив тацю.

— А я ж попереджала. Митричу, ось чому мене ніхто ніколи не слухає?

— Я вас завжди слухаю, — несміливо відповів співрозмовник.

— Ох-х-х, скажеш ще, — загадково та з легкою усмішкою протягнула Людмила Аристархівна. — Ну, де Серьожа? Йому час уже з'явитися.

Двері закладу відчинилися, і в приміщення ввалився рудий хлопець. Він стомленим поглядом пробігся столиками та, побачивши потрібну йому парочку, попрямував до них.

— Тільки не кажіть, що тут не можна курити, — майже благаючи видихнув тільки но прибулий, плюхнувшись на вільний стілець.

— Здрастуйте, бажаєте чогось? — ввічливо поцікавився, невідомо звідки виникнувший офіціант, розставляючи чашки з кавою на столику.

— У вас тут курити можна?

— На жаль, ні, у нас не можна курити.

— Тоді, несіть мені стейк середньої прожарки та картоплю фрі, — одразу ж спохмурнів Сергій.

— Вимушений вас засмутити, стейків у нас також немає. Але можу вам порадити шикарний бургер з індичатиною, гарнір до якого якраз картопля фрі.

— Несіть.

— Напої? — уточнив, усміхаючись, офіціант, задоволений тим, що таки втюхав комусь бургер.

— Води. Вода у вас є? — роздратовано спитав рудий хлопець.

— Так звичайно. Приємного відпочинку.

— Твою мідь, як же задовбали ці кафешки з модною жрачкою. Мені хоч і всього двадцять сім, але я краще посидів би в якійсь чебуречній, — стомлено звернувся хлопець уже до своїх співрозмовників. — Інше місце не могли знайти?

— Вільні столики були лише тут, — спокійно відповіла жінка.

— Сергію, я, звичайно, перепрошую, але не могли б ви нарешті сказати нам, як все пройшло і що ви дізналися? — не стримав хвилювання Митрич і нервово почухав залисини.

— Та запросто. Людмила Аристархівна, як завжди, мала рацію, це навмисне вбивство, — поділився інформацією Сергій.

Митрич від жаху викотив очі, а ось жінка лише самовдоволено хмикнула.

— І, до речі, шеф не посилав Євгена на склад на Індустріальній, поліція сказала, що, судячи з доказів, його хтось притяг туди вже мертвим. Але хто саме і навіщо — невідомо.

— Ну що ж, Сергію, розкажи нам докладніше, що каже поліція, і одна, і друга, а потім ми всі разом займемося організацією поминок. З крематорієм я домовилася. І ще, треба потихеньку розпочинати пошуки нового співробітника, в Арсенія Михайловича вже навіть є хтось на прикметі.