Розділ 10: Лід і Полум'я: Одержимість і Небезпечні Відкриття

Морок

Мої пальці стиснулися на клавіатурі. Я мав працювати. Я мав зосередитися на бісових звітах, але її обличчя... воно було скрізь. Я заплющив очі, і вона постала переді мною, ніби марево, яке я не міг відігнати. Лія. Кожна сцена, пов'язана з нею, прокручувалася в голові, чітка, наче знята на плівку.

Я бачив її в кабінеті Олега, схилену над комп'ютером, її зосереджений профіль. Я бачив, як її погляд зустрівся з моїм, і щось усередині мене затремтіло, немов натягнута струна.

Я згадував вечерю з суші. Вона тоді так радісно вигукнула: "О, це мої улюблені!" "Її улюблені... І мої теж, — думав я, тоді ж промовчавши. Це був дивний збіг, який я чомусь не хотів уточнювати. Це було занадто особисте, занадто... тепле." Я пам'ятав, як моя рука торкнулася її, коли я допомагав поставити чашку, і той легкий струм, що пробіг моїми венами, був наче електричний розряд. Неприємний. Небезпечний.

Я пам'ятав, як підхопив її, коли вона спіткнулася з коробками. Її тіло притулилося до мого, її тепло пройшло крізь одяг, і в ту мить я відчув не лише її вагу, а й щось зовсім інше. Жагу. Сильну, майже неконтрольовану. Її аромат заповнив легені, і мені хотілося вдихати його вічно. Це було божевілля.

"Що зі мною відбувається?" — думав я, відчуваючи, як гнів наростає всередині. Я не міг зосеритись. Вона поглинала всі мої думки. Я відчував, що буквально помішався на ній. Це дратувало мене до чортів. Морок, який завжди контролював свої емоції, який не дозволяв нічому відволікати себе від мети – від помсти. А тепер? Її обличчя переслідувало мене у спортзалі, у моїй спальні, навіть у цьому клятому кабінеті. "Це слабкість. Чиста, беззаперечна слабкість. Я не можу її собі дозволити. Не зараз. Ніколи."

І водночас... я хотів її. Не просто бачити, не просто дізнатися, хто вона. Я відчував до неї таку тваринну жагу, що вона спалювала мене зсередини. Це було щось нове, щось, чого я не відчував роками. Після Марії я замкнув це всередині. А тепер Лія... вона розбивала мою крижану клітку. І щось у її очах... її бойові навички, коли я побачив їх на Міконосі... Я пам'ятав її поцілунок тоді – смутний, несподіваний, але такий же пекучий.Але тоді я був надто зайнятий своїми справами, надто зосереджений на тому, що дізнався про Дюбуа і його викрадення. Та думка вилетіла з голови. А зараз... Зараз це все накладалося. Я пам'ятав її, але не розумів, звідки. Тепер... тепер я все розумів.

Лія сиділа переді мною в кабінеті, схилившись над договором про нерозголошення. Її брови були трохи нахмурені, світло падало на її обличчя, підкреслюючи витончені риси. Я спостерігав за нею, відчуваючи, як внутрішнє напруження зростає. Частина мене хотіла тримати її на відстані, а інша, темніша, просто насолоджувалася її присутністю, її близькістю. Ця боротьба виснажувала, але водночас була... дивною насолодою.

Я намагався зосередитися на роботі, але її образ поглинав усі мої думки. Я насолоджувався моментом, дозволяючи собі на мить забути про всі свої цілі, про помсту, про небезпеку.

— Пане Морок, — Лія підняла голову, її погляд зустрівся з моїм, — я перечитала договір. Все зрозуміло. Можу підписувати.

Вона простягнула мені документ, а потім, трохи завагавшись, додала: — І ще... я хотіла б проконсультуватися щодо систем безпеки для мого будинку. Ден казав, що ви в цьому добре розбираєтеся, і могли б порекомендувати мені щось.

Саме в цей момент мій телефон завібрував. Нове повідомлення.

Я кинув погляд на екран.

Знайшов дещо. Про Міконос. Про тих дівчат, що тебе цікавили.

Миттєво. Я відчув, як холод розповзається по моїх венах, заморожуючи будь-які емоції. Обличчя стало кам'яним, м'язи щелепи стиснулися. Думки про Лію, її посмішку, її присутність — усе зникло, наче їх ніколи й не було. Переді мною постала тільки справа, яка турбувала мене останні кілька тижнів.

"Міконос. Дівчата, яких намагалися викрасти. Після допиту Дюбуа та спілкування з хакером, я доручив Дену дізнатися, що сталося з ними. Чи безпечні вони? Що з ними відбулося? Це було питання, що висіло в повітрі, пов'язане з моїми планами помсти."

Я підняв очі на Лію. Вона все ще тримала договір і чекала відповіді на своє питання про камери. Її присутність раптом стала нестерпною, відволікаючою. Вона була... загрозою моїй зосередженості, моїй меті.

— Ліє, на сьогодні все, — мій голос прозвучав різко, холодно. Я простягнув руку і взяв у неї договір, майже вихопивши його. — З такими питаннями зверніться до Артура. Це його компетенція. Я цим не займаюся. — У моєму голосі не було й сліду колишньої, ледь помітної, м'якості чи зацікавленості.

Лія здивовано кліпнула. Я бачив, як вона помітила різку зміну в мені, в моїх очах. Її обличчя на мить спохмурніло, вона наче відчула мій внутрішній холод, мій відштовхуючий імпульс. — Зрозуміло, пане Морок. Дякую. — Вона повільно розвернулася і, не затримуючись, вийшла з кабінету. Я чув, як двері тихо зачинилися за нею.

За кілька секунд двері мого кабінету знову відчинилися, і на порозі з'явився Ден. Він, мабуть, чекав біля дверей, відчуваючи, що щось відбувається.

— Закрий двері! — мій голос був низьким, майже риком. Я не дав йому навіть ступити за поріг.

Ден швидко зачинив двері, його обличчя було серйозним. — Пане Морок, виглядаєте напружено.

— Розповідай! Що ти знайшов про Міконос? Про тих дівчат? Все, що знаєш! — я вимагав, мої очі були крижаними.