Розділ 6: Відлуння в мережі

Крізь міцно стулені повіки пробивалося яскраве сонячне світло. Лія прокинулася не від спокою ранку, а від різкого болю — наче її щойно оглушили, і свідомість затуманилася. Це був лише сон, але настільки реальний, що вона відчула, як кров відливає від обличчя, а ноги підкошуються, ніби вона й справді силкуючись трималася, поки світ навколо занурювався в темряву. Страх Міконосу знову стиснув горло. Вона відчайдушно вдихнула повітря, намагаючись усвідомити реальність.

Її тіло, здавалося, відмовлялося коритися. Руки злегка тремтіли, коли вона намагалася піднятися, а в голові пульсував тупий біль. Її охопило відчуття абсолютної невизначеності — це був сон, чи реальність, а може, вже її власна фантазія малює ці моторошні картини?

І тут, наче ехом того кошмару, прийшов інший образ, що пронизав свідомість – пристрасний, палкий поцілунок. Її тіло пронизало електричним розрядом, щось невловиме і водночас до болю знайоме. Вона прокинулася від цього відчуття, як від реального дотику, серце забилося шалено, відлунюючи в скронях. Це було вже не про біль, а про дивну суміш страху та непереборної привабливості, яка лише посилювала її внутрішній хаос. "Що це було? Моя фантазія вже дофантазувала до такого? — прошепотіла вона сама до себе, намагаючись відігнати настирливий образ. — Мабуть, надмірний стрес дається взнаки."

Вона спустилася на кухню, її руки все ще злегка тремтіли. Випила склянку води, відчуваючи, як живильна волога повертає сили, і зрозуміла, що сон уже не прийде. Її новий, світлий, затишний будинок у Ріджевурі, її власна маленька фортеця, дихав спокоєм і безпекою. Але її розум, здавалося, вирішив з цим не погоджуватися.

Наступного дня, як і очікувалося, зателефонував Джейк. Його голос був сповнений занепокоєння, він добре знав, яким виснажливим міг бути для неї пережитий стрес.

"Як ти, Ліє? Я справді хвилююся. Можливо, варто викликати лікаря?" — запитав він.

"Джейку, я ж не зроблена з цукру, щоб танути від стресу, — саркастично відповіла Лія, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння. — Усе гаразд, просто організм вирішив надолужити згаяне за останні місяці, влаштувавши мені особистий кінотеатр жахів і пристрасних поцілунків уві сні. Я в нормі, чесно."

Але Джейк був наполегливий. За півгодини до неї приїхав його друг, досвідчений лікар. Оглянувши Лію, він діагностував сильну перевтому та наполіг на повноцінному відпочинку. Лія прийняла його поради, хоч і внутрішньо прагнула діяльності.

Протягом кількох наступних днів Лія перебувала в своєму будинку, намагаючись відновитися. Вона багато про що думала, розмислювала, її думки хаотично блукали між спогадами про Міконос, жахом від знайденої інформації та бажанням спокою. Коли вона поверталася до тієї інформації, їй знову ставало недобре — голова починала боліти, з'являлося запаморочення, а в душі зростало неспокій. Вона відчувала, як її тіло протестує проти жорстокої реальності, виснажуючись від самої думки про темряву, яку вона знайшла. Вона намагалася відкинути ці думки, прагнучи світла та нормальності.

Зіткнувшись з цим, Лія знову поверталася до спокійного життя, намагаючись відсторонитися від жахів. Вона читала книги, дивилася фільми, гуляла своїм новим садом, прагнучи відволіктися. Але вже на другий день вона почала сумувати за роботою. Щоб відволіктися та повернути позитивні емоції, вона взяла окремий фріланс-проєкт з кодування. Вона працювала як другий фахівець, допомагаючи іншому програмісту завершити складний код. Їй це дуже подобалося, і вона так відволікалася від усього, що пережила, що в цей період почала знову радіти. Її прихована натура геніального програміста розцвітала, дозволяючи їй на мить забути про темний світ, що чекав назовні. Попри зовнішній спокій, десь глибоко в душі жевріла тривога, нагадуючи, що Міконос не відпускає, і їй потрібна буде дія.

Коли Лія відчула, що сили повністю повернулися, вона домовилася про зустріч з Анною та Джейком. Вони зібралися у престижному новому ресторані французької кухні в Ріджевурі, який тільки-но відкрився й одразу став популярним. М'які дивани, приглушене освітлення, легкий аромат трюфелів та вина – усе створювало ілюзію спокою.

Вони замовили страви, і спочатку розмова точилася навколо буденних тем: новий ресторан, останні новини, плани на найближчий час. Джейк, який уже давно обговорював з Анною її небажання повертатися до теми Міконосу, вирішив обережно підняти це питання.

"Анно, — почав Джейк, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася непохитна рішучість. — Ми маємо про це поговорити. Те, що сталося на Міконосі... це не може просто так зійти з рук. Я вже раніше намагався, але..." Він обережно подивився на Лію. "Ліє, що ти про це думаєш? Чи варто нам це залишати так, як є?"

Лія кивнула, її погляд був серйозним. "Я згодна з Джейком, Анно. Це не просто неприємний спогад. Це злочин, який може повторитися. Ми не можемо просто закрити на це очі. Заради тебе і заради інших."

Анна здригнулася, її обличчя зблідло, а погляд став напруженим. Вона провела руками по столу, ніби шукаючи опори. "Я розумію, Джейку. І Ліє, я розумію... Але я не хочу повертатися до цього. Кожного разу, коли я про це думаю, мені стає фізично зле. Я не можу спати. Мені здається, що це я винна, що через мене ви постраждали, що мене намагалися викрасти... Мені досі здається, що ці люди дивляться на мене звідусіль. Я просто хочу забути про це. Забути, ніби цього ніколи не було. Я хочу жити далі, нормальним життям, без цього страху і без цих спогадів. Це так боляче, Джейку. Дуже боляче." Її голос був тихим, майже благальним, але наповненим відчаю. По її щоках котилися непрохані сльози.

Лія і Джейк переглянулися. У їхніх поглядах читалося глибоке співчуття до болю Анни, але водночас і мовчазна рішучість діяти. Вони бачили, наскільки важко їй про це говорити.

"Анно, заспокойся, — м'яко промовив Джейк, підсуваючи їй серветки. Він узяв її за руку. — Я розумію. Ми розуміємо. Це було жахливо, і ніхто не винен, окрім тих, хто це зробив. Ти не винна, що на тебе напали, Анно. Це їхня провина. І ми не будемо тебе змушувати."