1.13 Соломія

У травні-червні студентське життя вибухнуло іспитами й педагогічною практикою. Тому Соломія взяла відпустку. Це був справжній квест — бігати вдень у шкільний табір, а вечорами та ночами готуватися до іспитів чи заліків.

Проте вона все одно встигала сумувати за Романом. Якоїсь миті заборонила собі телефонувати йому. Він же знає її адресу й не приходить, тож, найімовірніше, його пропозиція була жартом. Якби вона пішла тоді з ним, невідомо, чим усе закінчилося б... А іноді вона картала себе, що сама зруйнувала стосунки. Відчуття невипадковості їхньої зустрічі та присутності якоїсь забутої таємниці не покидало її.

Після відпустки Соломія повернулася на роботу, і  її одразу перевели до іншого закладу — саме того «Макдоналдсу», де вона бачила Романа востаннє. Місцева менеджерка невдовзі збиралася в декрет. Тепер, стоячи за касою, Соломія часом вдивлялася в той самий столик, за яким відбулася їхня розмова, і мимоволі уявляла, як він бере її за руку й вони  йдуть поряд... геть не важливо куди.  Іноді їй навіть марилося, що вона бачить його серед відвідувачів.

Соломія повідомила мамі, що цього літа не приїде.

— Хлопця знайшла? — в її голосі пролунала радість.

— Ні, я працюю.

— Гуляй, донечко, поки молода.

Мама наче не чула її пояснень про роботу. Це остаточно переконало Соломію, що там її не чекають... і дому ніякого в неї вже нема — лише кімната в гуртожитку, яку за рік вона має покинути.

З батьком зідзвонювалися раз на місяць. Його ностальгія за Радянським Союзом страшенно її дратувала й лише поглиблювала прірву між ними. Хоча Соломія й розповіла, що влаштувалася на роботу, тато продовжував переказувати їй гроші. На них вона купувала долари й ховала їх у шафі між шкарпетками, бо після кризи 1998 року зовсім не довіряла банкам.

Якось, пробиваючи чергове замовлення, вона підвела очі й побачила перед собою Романа.

— Вітаю в «Макдоналдсі». Чим можу вам допомогти? — механічно відтарабанила Соломія.

— Дві кави, —  спокійно відказав Роман і підморгнув.

— До кави бажаєте пиріжок чи морозиво? — тихіше, але як навчали, запитала вона.

— Ні, дякую, лише дві кави.

Соломія не пам’ятала, як допрацювала ту зміну. Кілька разів збилася, щось наплутавши із замовленнями. Уся увага була прикута до Романа та яскравої дівчини поруч із ним — високої, стрункої...  Ось і відповідь... Така, як Соломія, просто не могла йому сподобатися. «То навіщо він узагалі звертав на мене увагу?» — це питання  засіло в голові й заважало зосередитися. Менеджерка зняла її з каси й відправила прибирати.

Соломія закінчила зміну, змучена власними думками. Надворі вже стемніло.

За правилами, перш ніж вийти в зал чи на кухню, кожен працівник мусив переконатися, що форма сидить охайно, бейдж прикріплений правильно, а волосся повністю сховане під кепкою. Для цього в коридорі біля роздягальні висіло дзеркало, перед яким Соломія зупинялася вже безліч разів. Проте саме сьогодні звідти на неї дивилася товстенька дівчина, яку вона зараз терпіти не могла.

Вона вийшла через службовий вхід, повернула в бік метро й раптом почула голос Романа:

— Привіт. Ходімо додому.

— Знущаєшся? — зупинилася вона.

— Ні. Я ще тоді, у потягу, знав, що ти моя дружина... Здивувався, звісно, що в реальності ти саме така... утім, це не має жодного значення.

«Я згодна», — подумала Соломія, не наважуючись вимовити ці слова вголос.

— Пішли, наша квартира зовсім неподалік.

Він узяв її за руку, й вони перетнули Хрещатик підземним переходом. Здавалося, вони йдуть берегом моря. «За законами фізики море не може підійматися вгору, — спантеличено розмірковувала Соломія. — Це Прорізна... Я збожеволіла від щастя».   —— «Та він тебе кине за тиждень або за місяць, ну, на крайняк, за рік...» — псував настрій внутрішній голос.  «Цілий тиждень щастя... Я згодна. А потім нехай кидає», — відповідала собі Соломія, відчуваючи свою руку в надійній долоні Романа.

— Немов тисячу років не бачились.

— Немов ми взагалі з іншої планети. Там було три сонця, пам’ятаєш?

— А ти чуєш гавкіт лабрадора?

— Ні, я чую море.

— Авжеж, море й гавкіт.

— А лабрадори можуть жити на іншій планеті?

— Можуть.

***

Наразі я ставлю в цій книзі крапку, проте обов'язково планую до неї повернутися — щойно прийде відповідний час. Величезне спасибі всім, хто дочитав до кінця, і окрема подяка за ваші підписки та неймовірну підтримку. Ваша Лара Кокура.