1.12 Роман

Але нормальний сімейний день не склався.

Поряд з будинком Роман побачив швидку, яка  від’їжджала.  Мама, впізнавши його машину, не стала зачиняти ворота, доки він не  заїхав у двір. Щойно Роман вийшов, мама кинулася до нього. Обійняла і сховала обличчя в нього на грудях. Та він встиг помітити сльози. «Щось трапилося з татом», — майнула думка. Простоявши так із хвилину, мама видихнула:

— Зараз, синку... Зараз прийду до тями... У тата мікроінсульт, проте він відмовився від госпіталізації.

Тато лежав у вітальні на дивані й, намагаючись посміхнутися, розтягуючи слова, вимовив:

— Усе нормально. Просто втомився.

Роман підсунув стілець ближче, сів і стиснув татову долоню.

— Відпочинь. Я сьогодні залишусь, то встигнемо ще поспілкуватися.

Тато заплющив очі. Роман почекав, поки той засне. Обережно вивільнив руку і вийшов на кухню, де мама вже готувала його улюблені оладки.

— А я вам їжу з «Макдональдсу» привіз.

— Дякую, синку. Нам таке небажано... Хоча я щось з’їм. Нехай це буде мені замість заспокійливого.

Вона так старанно перемішувала тісто, немов від того, чи залишаться грудочки, залежало щось важливе.

— Добро перемагає зло лише в казках. А в житті перемагає смерть. Завжди... — тихо мовила мама, нервово калатаючи ложкою в мисці.

— Все буде добре.

— Звісно... та я відчуваю... мені страшно залишитися самій. Я не зможу жити без нього.

— Будь ласка, не накручуй себе ще більше. Навіщо думати про те, чого ще не сталося, і хвилюватися... Такі думки нічого не змінять, проте позитивний настрій допоможе почуватися краще...

Роман ще ніколи не бачив маму в такому стані. Минулого разу,  коли тата поклали в  лікарню з інфарктом, вона посміхалася, підбадьорювала Романа так впевнено, що він зовсім не мав сумнівів: все буде добре. Тоді довелося багато працювати, і він майже не відвідував тата. Та мама казала, що сама впорається, а завдання Романа — взяти відповідальність за фірму батька і завершити розпочаті проєкти. А тепер маму немов підмінили.

— Якби все в житті було так просто... — її голос тремтів, і Роман відчув, як сум накотив, немов хвиля, що підхопила його й понесла. Він уперше усвідомив, що може втратити близьку людину.

До цього моменту здавалося, що з батьками ніколи нічого не трапиться. Вони були завжди й завжди будуть. Раніше він не замислювався, що колись доведеться їх ховати.

— У житті дійсно все просто, — голосно і впевнено мовив Роман, намагаючись розігнати сумні думки. —  Це ж ти мене вчила: те, як я сприймаю світ, залежить від образів, які я створюю в голові, та слів, які кажу собі. Пояснювала... якщо казатиму собі: «не справляюся», то й не буду здатний впоратися... А пам’ятаєш, як декілька років тому я так стомився, що мріяв полежати і «повтикати» в телевізор? І я захворів. Тиждень провалявся в ліжку. Тоді ти звернула мою увагу на те, що розум сам спланував для мене хворобу, бо завжди відповідає на сигнали, які ми посилаємо.

Мама безсило опустилася на стілець.

— Скажи собі, що ти щаслива, бо тато поряд, бо я поряд, — і будь щаслива...

Вона посміхнулася.

— Так краще, — підбадьорив Роман. — Молодець. Велика пастка, коли ми ставимо умови для щастя. «Я буду щасливим, якщо...» — а далі за списком: гроші, слава, здоров’я... Наказуй собі: «Я щаслива». Просто щаслива без всіляких умов.

— Тоді я не мала на увазі здоров’я...

— Так, я сам у твій перелік додав, бо ти також казала, що я не повинен дозволяти нікому й нічому впливати на моє щастя...  Нікому й нічому. Бо в моїх думках — я головний. Тепер я кажу тобі: «Ти головна. Ти керуєш своїми думками».

Мама знову почала старанно розмішувати тісто, а Роман продовжував:

— Можна відкладати справи, нервувати, не вірити в себе. А можна  перевернути все навпаки: наполегливо працювати, повірити у власні сили...

— Страх заважає людям прийняти виклик, який кидає життя, — перебила мама.

— То перетвори свій страх на щось інше, —  не погоджувався Роман.

— Як?

— Отак, як я кажу. Посміхайся і вір у себе, у тата... Даруй собі і йому щастя сповна. Насолоджуйся кожною миттю.

Він поцілував маму.

— Я до себе... Зараз лише принесу з машини пакет з їжею.

Роман полюбляв цей будинок. Вони проєктували його з татом. Дерев’яний, теплий. На першому поверсі —  затишний передпокій, праворуч від входу — зала, ліворуч —кухня, прямо — комірчина та простий санвузол із ванною. На другому — спальня, кімната Романа та гостьова, яку мама називає дитячою, й невеличка душова з туалетом. А ще засклений балкон з кріслами і книжковою шафою та квітами. Горище на третьому так і залишилося невідремонтованим. Тут залишали все, чим не користувалися, але  що було шкода викинути.

Роман ліг на ліжко в своїй кімнаті. Думки про Соломію витискали тривогу за батьків. Жодна дівчина не оселялася ще так надовго в його голові. А з такою зовнішністю взагалі залишалася б поза увагою. Смішна, незграбна, ховається від нього...  раптом з’являється з нізвідки.  Немов міраж... а ще ці спогади... які й спогадами не можна назвати, бо такого не траплялося ніколи, картинки з відчуттями: він, Соломія, діти, океан чи море...

От Інга — це зовсім інша річ. Все зрозуміло. Інга нагадує маму. Ту маму, яка була у минулому, а не сьогодні: красиву, впевнену в собі, на позитиві... Він був переконаний, що саме така жінка має бути поряд, що вона піде за ним у вогонь... Раптом за дверима почувся голос.

— Синку, перша порція готова... Ти ж любиш їх прямо зі сковорідки. Тож спускайся. Я і чай вже заварила.

Романа знов охопив страх, що тата й мами колись не стане. Занадто швидко вони почали здавати. Зморшки на маминому обличчі  прокололи серце. Захотілося повернутися в дитинство. Продовжити цю радість, коли тато і мама поряд. А чому б і ні? Прямо зараз і повернеться. Батьки будуть раді, якщо він поживе з ними й підтримає. На роботу можна їздити і звідси. Він згадав, як мріяв жити окремо. А тепер навпаки... Дивні ми створіння. Коли чогось досягаєш, перестаєш цінувати.