1.11 Соломія

Соломія повернулася до гуртожитку. Вона не розуміла, чому так запанікувала. Точніше, жахалася того, що взагалі з нею діється. Господи, навіщо вона вивалила на Романа історію свого життя? Проте поруч із ним розум відмовлявся слухатись, немов хтось невидимий перехоплював керування. А ще накочувало щастя — таке сильне, що ставало страшно.

Підсвідомо вона й досі чекала на підступ. Не може ж вона просто так йому сподобатися... Йому щось від неї треба, проте що саме?  Переспати? Та у таких чоловіків достатньо дівчат, які самі готові віддатися... І найжахливіше те, що Соломія теж готова. Готова ступити в цю безодню.

Вона настільки втратила голову, що, здавалося, ладна була підкоритися будь-якому його бажанню... Ба більше — ловила себе на думці, що вже мріє про його дитину.

«Геніальне рішення», — іронічно обірвала вона себе. Сама поняття не має, куди приткнутися в цьому житті, а тут ще й дитина... Може, цього вона й злякалася? Тому й втекла? Та зрештою, існують презервативи... Соломія прочитала так багато розумних книжок, проте реальність виявилася зовсім іншою.

Вона вирішила, що погодиться на пропозицію Романа. Якщо він, звісно, ще не передумав. У шухляді стола лежав папірець із його номерами... Соломія спустилася у вестибюль до телефону-автомата й по черзі набрала обидва, щоб сказати, що згодна переїхати. За жодним із номерів їй не відповіли. У слухавці лунали лише довгі гудки.

Завтрашня співбесіда в «Макдональдсі» збігається з парою Левицького. Добре, що професора не буде, а замість нього прийде хтось інший із кафедри. Не доведеться виправдовуватися за прогул і розчаровувати викладача.

Вона набирала номери Романа раз на годину з думкою: якщо він протягом дня відповість — буде так, як скаже він. Якщо ні — піде влаштовуватися на роботу.

Дива не сталося, і наступного ранку вона вже сиділа в «Макдональдсі». Зустріч, через яку вона так нервувала, виявилася звичайною товариською розмовою. Після цього їй видали бланк медичної книжки та направлення до поліклініки, з якою компанія мала договір. Далі на Соломію чекали підписання паперів, інструктаж та тести з теорії.

Отримавши фірмовий одяг, вона почала стажування на різних станціях: у залі, на касі та кухні. Найбільше подобалося прибирати в залі, бо під час такої роботи можна думати про що хочеш. Вона раз у раз уявляла, що сталося б, якби тоді не втекла, а погодилася піти з Романом. Фантазії про їхнє майбутнє химерно перепліталися з відчуттям якогось далекого спільного минулого, що іноді ввижалося їй яскравими спалахами: затишний будиночок на березі моря... Ці видіння дарували теплу радість, поки руки механічно протирали столи, мили підлогу та наводили лад у вбиральні.

У такому темпі минав увесь її позанавчальний час. Жодної вільної хвилини Соломія собі навмисно не залишала, тож курсові доводилося писати на перервах або викроювати ледве по пів години вранці та перед сном. Адже перша половина неділі була недоторканною: вона була потрібна, щоб як слід виспатися, підготувати речі на новий тиждень та прибрати в кімнаті, а друга відводилася для читання, якого так гостро бракувало через роботу.

Вона раніше й не усвідомлювала, наскільки література наповнює її життя сенсом. Скільки себе пам’ятала, книжка завжди була поруч. У дитинстві бабуся щовечора читала казки, а в шість років Соломія навчилася читати сама. Книжкові світи стали невіддільною частиною її власного. Тому зараз, у цій нескінченній робочій круговерті, вона почувалася духовно зголоднілою і згадувала бабусю, яка періодично повторювала:

— Я боюсь смерті... але ще більше я боюся нічого не залишити після себе.

— А що можна залишити? Ти ж не малюєш картини, не пишеш книжки... — дивувалася Соломія.

— Я залишу думки... Залишу тобі наші читання, наше спілкування.

— Як можна залишити спілкування? — не розуміла Соломія.

— Ідеї правлять світом. Світ весь час крокує поряд з безоднею. Ти маєш його врятувати, — спокійно розмірковувала бабуся.

— Я маю врятувати світ? Як це? Ти жартуєш, — сміялася Соломія. — Що я можу? І чому я, а не тато, не мама?

— Поки ти чекатимеш, що хтось за тебе щось зробить, світ може зникнути. Тому лише ти...

— Як я його зміню?

— Читання змінює твоє світосприйняття. Ти прочитала гарну книгу і цим теж залишаєш слід. Коли читаєш, то спілкуєшся з людиною, якої, можливо, вже давно немає на світі, — проте ти чуєш її голос... У книзі є душа, яка мандрує часом, — вона напоїть тих, хто відчуває спрагу до знань. Мінімум культурної людини — «Іліада» й «Одіссея» Гомера. Без цих фундаментальних текстів мало що взагалі складеться...

— Бабусю, що має скластися?

— Навчись слухати думку до кінця... Продовжую: «Енеїда» Вергілія — якої ж сили цей текст. А щодо Гомера, то переклади Бориса Тена просто унікальні. Російською мовою немає таких гарних перекладів... Данте і його «Божественна комедія» — текст на всі часи, візьмися хоча б за «Пекло». Ну, Котляревського ти прочитаєш у школі, а з грецької трагедії опануй хоч би по одній п’єсі... Я залишу тобі список книг. Їх наскоком не візьмеш. Потрібна підготовка, щоб правильно їх сприймати. Це як у спорті: довго тренуєшся, щоб стати майстром... Мозок так само потребує тренувань.

— Ти вважаєш, що можна прочитати книжку і змінити світ?

— Чому б і ні?

— А яка найголовніша книжка, яку я маю прочитати?

— Читай багато, шукай... А коли побачиш, що світ змінюється... Тоді і зупинишся.

А якось Соломія почула, як бабуся казала те саме подрузі. Мабуть, вона усім так говорить. Старенька вже, несповна розуму — так думала Соломія тоді, а зараз, коли на власному досвіді відчула, що таке брак часу на читання, вловила зерно в тих бабусиних настановах. Помітила бабусин слід у собі. На жаль, її перелік книг загубився.

В інституті Ростик, як і завжди, сідав поруч, намагався в усьому допомагати, та Соломія тримала дистанцію. Між ними нічого не може бути. Її серце належало Роману... Якого, швидше за все, поряд теж не буде.