1.10 Роман

Інга не стала затримуватися: швидко домила посуд, зібралася й пішла, звільнивши Романа від необхідності вдавати зацікавленість. Щоб не їхати до батьків з порожніми руками, він надумав купити мамі пиріжків у кафе «Ярослава». Те, що в неділю заклад не працює, геть вивітрилося з голови. Проте, побачивши напис «Зачинено», він не повернув назад. Натомість просто рушив далі Ярославовим Валом. Недільного ранку вулиця була порожньою, а засніжені дерева робили її справді казковою.

Минувши Золоті ворота, Роман уже мав намір повертатися, аж раптом побачив Соломію — вона виходила з будинку на Прорізній. Він одразу подався слідом. Здавалося, він спить, або ж дівчина йому просто примарилася. Звідки б їй узятися тут о восьмій ранку, якщо ще вчора вона нібито захворіла?

Вона спускалася вулицею, і ближче до Хрещатика Роман її наздогнав.

— Дозволь дізнатися, що ти робиш так рано в центрі міста?

Соломія здригнулася від несподіванки й обернулася. В її очах застигло здивування. Скільки вони простояли мовчки, важко було сказати... За якийсь час вона тихо вимовила:

— Шукаю відповіді.

— Пропоную пошукати їху «Макдональдсі»... — жваво відказав Роман. — Усе інше зачинено, а на вулиці холоднувато. До того ж я теж маю питання.

 — Дякую. Я вже поснідала... У професора.

— Професор цікавиться молодими дівчатами?

— Ви все неправильно зрозуміли. Він літній  чоловік і вчора погано почувався. Ми забалакалися, і я залишилася в нього. Вранці повернулася його дружина.

— Ого. Цікаво, якою була її реакція.

— Подякувала...  — з образою кинула Соломія. — Бо я вночі напувала Віктора Сергійовича чаєм, щоб він міг спати і не кашляти.

 — О, так ти в нас Попелюшка... Може, у професора ще й син-принц є?

Роман не розумів, що він несе... Яке йому діло до того професора, його сина й до цієї... незграбної дівчини? Він що, ревнує? Хотілося вилаятися, проте стримався.

— Син одружений, в Америці,  а я — не Попелюшка.

— Тоді запрошую тебе на каву, бо я теж хочу почути, чому ти не прийшла вчора, — промовив він.

 А в голові тим часом пульсувала зовсім інша думка. Його мати, за фахом невролог, розповідала, що межа між нормальною людиною і душевнохворою — невидима, а сам перехід відбувається непомітно. Найгірше ж те, пояснювала мама, що з погляду самого божевільного його вчинки завжди видаються взірцем логіки. Роману здавалося, що зараз він якраз переступає цю межу, бігаючи за малознайомою дівчиною недільного ранку. Його розум не знаходив пояснення. Пригадався мамин улюблений жарт, яким вона ілюструвала цю химерну логіку божевілля: «Ранок почнеться з того, що я змету зі столу цих зелених крокодильчиків — порядок мусить бути. Якого біса смітити?»

Схоже, його власні «зелені крокодильчики» вже зручно вмостилися на столі, а він сам свято вірить, що просто намагається навести лад.

— Добре, — почув він. — Тільки кожен платить за себе.

— Знаєш, у чому головний мінус емансипації? Раніше лицар міг просто врятувати тебе з вежі, а тепер доводиться бігати за тобою, щоб хоча б дізнатися, від чого рятувати.

— Мене не потрібно рятувати.

— Ти впевнена? Виглядаєш досить кепсько.

Вони зайшли до «Макдональдса». Роман одразу замовив дві кави та два пиріжки: один з яблуком, інший із вишнею.

— За себе потім віддаси, — пояснив він, побачивши розгублений погляд Соломії. — Обирай зручне місце.

Вона роззирнулася. Попри безліч вільних і затишних кутків, вона попрямувала прямісінько до столика біля входу.

— Тут же протяг, — Роман поставив тацю на стіл і нахмурився. — Нас здує. Пішли вглиб.

— Ні... мені тут добре. Я хочу саме тут.

Він лише знизав плечима. Соломія стягнула пуховик, засунула шапку в рукав і поклала на сидіння, залишившись у своєму дурнуватому шарфі. «Господи, наскільки Інга легко рухається порівняно з... Якого дідька я тут...» — пульсувало в голові. Однак він акуратно повісив пальто на вішалку й сів навпроти.

Соломія заговорила раптово, наче не витримала. Спершу тихо, а потім усе швидше, дивлячись у свій паперовий стаканчик. Вона вивалювала все підряд: історію про батька, про зруйновану родину, про те, що їй до смерті страшно жити далі. Хоча начебто є мама, є тато... Та все одно здається, ніби просто падає в темному тунелі назустріч невідомості.

Роман дивився на її пальці, які нервово шматували паперову серветку. Вона була такою абсолютно беззахисною і такою до біса рідною.

— В улюблених книжках все просто. Раніше... теж було все просто: дівчина росла в родині, поки маленька — все вирішував батько, а потім її видавали заміж. А тепер ця свобода...

— Ти хочеш, щоб тобі батько шукав чоловіка? — хмикнув Роман.

— Та ні, я не про це... Я про те, що мене ніде не навчили приймати рішення...  Страх обрати хибний шлях... Потрібно шукати роботу, а професор каже, що повинна навчатися... Я ніколи ще не поєднувала навчання з роботою... У рідне місто повертатися не хочу. Думка про дім викликає біль... Точніше, про його відсутність... Зарплатня вчительки маленька, не вистачить на оренду і життя...

Роман майже не слухав її. Йому було байдуже, про що вона там говорить. Сама її присутність якимось незбагненним чином заспокоювала. А найдивнішим було бажання обхопити її руками і тримати. Потім у голову влізла ця нав'язлива думка, що вона — його дружина. Просто його, і все тут, і ніхто в цілому світі з цим нічого вже не зробить. Це було справжнє божевілля.

— Я все вирішив, — перебив він. — Жити можеш у мене. Я купую продукти і все, що потрібно... Ти прибираєш, готуєш... І вчишся у своїй магістратурі, а далі побачимо.

— Жартуєте?

— Ні.

— Я не вмію готувати та й прибираю не дуже... Вам краще покоївку взяти.

— Я сам знаю, що мені краще.

— Я подумаю.

— А той хлопець у твоїй кімнаті не хоче допомогти?

— Хоче. Та я боюся, що спотворю йому життя.