1.9 Соломія

Контури Романа почали розсіюватися, немов марево, і на стільці Соломія побачила Ростика. Отже, Роман був лише сном, витвором її фантазії.

— Ростик? — перепитала вона, ще вагаючись, хто перед нею.

— Так, Соломіє, — він узяв її за руку.

— А тут більше нікого не було?

— Та приходив якийсь піжон, не представився.

— А де він?

— Посидів та й пішов. Як ти почуваєшся?

— Якось дивно... Немов на машині часу мандрувала, а водночас — ніби спогадами притиснуло.

— Ти впевнена, що лікар не потрібен?

Соломія сіла на ліжку. У голові трішки паморочилося.

— Усе добре, не хвилюйся... — вона замислилася. — Невже це дійсно був Роман? Як він дізнався адресу? Я відчувала його... А потім, коли приходила до тями, раптом так гостро усвідомила: один випадковий крок — і все може скінчитися... А знаєш, чому ми в дитинстві були такі щасливі?

— Не мусили ні за що відповідати. Їжу, одяг отримували задарма. Грайся собі іграшками.

— Ні... У дитинстві ми не розуміли, що таке смерть. Невиліковно хворі діти, якщо в них нічого не болить, радіють життю так само, як і здорові... У дорослих усе інакше, смерть змінює сприйняття світу... Так от, я вирішила повернутися в дитинство.

— У сенсі повернутися? 

— Хочу жити без думки про смерть.

— Я й так про неї не думаю.

— Мабуть, я погано пояснюю. Розумієш, наше майбутнє визначено, ми всі — трупи... Просто не знаємо, хто й коли помре.

— Хто це «ми»? — єхидно перепитав Ростик.

— Не знущайся... — Соломія потерла забите місце, злегка поморщившись. — От послухай...

Вона замовкла, намагаючись зібрати думки. Пальці нервово стиснули край покривала.

— Якщо я обираю вірити в те, що я — душа, а душа безсмертна, то моє життя одразу набуває сенсу: кожна хвилина, кожен день, навіть помилки перетворюються на досвід, який знадобиться... бо майбутнє стає нескінченним.

— Схоже, ти дійсно сильно вдарилася.

— Люди тисячоліттями вірили в богів. Маркс та різні атеїсти за останні двісті років нав’язали думку, що людина — це матерія. Мовляв, коли вмирає тіло, вмираєш ти.

— Тобі поганий сон наснився?  Боги — це вигадка, опіум... Бачу, ти вже наковталася... чи опій лише колють? Коли тільки встигла?

— Не перебивай. Скажи краще, у будь-якому міфі є казковість?

— Звісно, є.

— А брехня?

— І брехня є.

— А вигадка?

— І вигадка. До чого ти ведеш?

— А Софіївський собор — це казка, брехня, вигадка?

— Ти мене заплутала.

— Ось що я тобі скажу: людина не може жити без міфу, бо людина і є міф. Починаючи з імені... За кожним іменем — історія, минуле. Дитина отримує ім’я, а далі...  Далі кожен із нас створює свій міф... Самим життям... У нас навіть закладено сценарій батьками, оточенням, вихованням...

Вона осіклася, помітивши здивований погляд Ростика, і глянула на годинник.

— Так... бачу, тобі нецікаво. Друга година. Я вирішила, що сьогодні поверну Джойса Левицькому.

— Коли ти вирішила?

— Неважливо, коли... Усе одно стільки часу на читання, як раніше, у мене не буде.

— Чому не буде? Ти що, у черниці зібралася? До того ж у понеділок віднесеш до інституту. Що з тобою?

—  Віктор Сергійович якось дав мені адресу, декілька разів просив заходити до нього у вихідні. А зараз мені дуже потрібна його порада... Можна взяти твої цукерки? З порожніми руками якось незручно.

— Взагалі-то, я їх тобі купляв.

— Так, я і з’їм... Просто у нього.

Соломія глянула на нього з благанням. Потім підвелася і, прихопивши  курячі стегенця разом з рушником, понесла до холодильника.

— Не потрібно  морозити,  я їх приготую. Бо знову будеш одним батоном вечеряти, —  спробував відібрати пакет Ростик.

— Це Раїни, не мої, — не віддала йому стегенця Соломія, запхавши їх у морозилку. — Цікаво, що подумав Роман, побачивши курку...

Вона повернула покривало на ліжко Раї та ретельно розгладила його долонями.

— Він мажор, — хмикнув Ростик. — Таким дозволяється не думати. Я з тобою до Левицького.

— Ні... не треба.

— Я доведу до дверей, заходити не буду. Мене ж не запрошували. А раптом тобі погано стане.

Професор жив у самому центрі, на Прорізній. Будинок здавався величним, але занедбаним, місцями відлущилася радянська фарба. На карнизах нависли великі лютневі бурульки. Ростик потягнув на себе важкі двері під’їзду, пропускаючи Соломію вперед.

— Не чекай. Хтозна, скільки я пробуду. Може, декілька хвилин, а може, декілька годин.

— Я розберусь. Іди вже. А якщо нікого вдома немає? Ти ж не попередила. Краще спочатку було подзвонити.

Та Соломія вже не слухала, вона піднялася на третій поверх і натиснула на дзвінок. За  хвилину почулося шарудіння.

— Хто там? — пролунав голос.

— Вікторе Сергійовичу, це Соломія.

Клацнув ключ у замку, і двері прочинилися на ширину долоні, аж натягнувся залізний ланцюжок. Професор упевнився, що це справді вона.

— Я трохи прихворів. Тож краще перенести нашу зустріч. Іди, Соломіє, бо заразишся, — він закашлявся, прикриваючи рот ліктем.

— Я не можу піти. Мені потрібно поговорити... дуже потрібно, — вона на секунду замовкла. — Я не захворію, у мене імунітет міцний.

Професор зняв ланцюжок і відчинив двері ширше, щоб утворився прохід.

Соломія опинилася у витягнутому передпокої  з високими стелями та старим паркетом  «ялинкою».

— Ну, якщо не боїшся, заходь. Знімай свою курточку й вішай он там, — він указав на вільний гачок на дерев’яній вішалці.

Вона повісила пуховик, дістала з рюкзака цукерки «Вечірній Київ» та Джойса й пройшла за професором на кухню.

— І чому це ви, моя дорогенька, повертаєте книгу, не прочитавши? — він  поклав Джойса на широке підвіконня та запалив конфорку під металевим чайником, що давно втратив колишній блиск від частого кип’ятіння.

— У мене змінилися обставини. Зараз не буде часу на додаткове читання, мені б упоратися з тим, що за програмою.