1.7 Соломія

Соломія відчайдушно рвонула до дверей, та Ростик заступив дорогу. Вона почала бити його кулаками в груди. Він лише міцно перехопив її зап'ястя й потягнув до себе, щоб поцілувати. Соломія виривалася з його лещат. Роздратований опором, він різко відштовхнув її. Вона оступилася і, падаючи, вдарилася потилицею об край тумби. Коротко зойкнула, хапаючись за забите місце. Мимоволі глянула на пальці, перевіряючи, чи немає крові. Її не було. Спробувала підвестись, та стіни перед очима попливли. Ростик квапливо підсунув їй під голову подушку.

— Вибач, не знаю, що на мене найшло. Я спущусь на вахту, викличу швидку.

 — Не треба швидкої. Я полежу і все минеться.

Ростик із жахом дивився на неї. Він спробував допомогти їй  підвестися й перелягти на ліжко.

— Я сама, —  кинула Соломія і вже лагідніше попросила: — Там у морозилці курячі стегна в пакеті, дай мені, будь ласка. Гуля вже така вискочила.

Ростик дістав пакет, обмотав його вафельним рушником і простягнув Соломії. Сам сів поруч.

— Вибач, вибач, вибач, — перелякано бурмотів він.

— Все правильно, так і мало бути... А ти чого не на парах? — Соломія не стала чекати  відповіді. — А я закохалася... Отже, ти зірвав моє побачення, — вона притисла холодний рушник до потилиці й заплющила очі. — Та він би не прийшов, тож... усе на краще.

— Хто він? — тихо спитав Ростик.

— Байдуже, хто. Отже, ми квити. Ти правильно мені врізав.

— Я не врізав...

— Та ти ж розумієш, про що я... Було божевіллям іти на це побачення. Не кажи нікому, — Соломія відчула, як її огортає втома. — Ти йди. Я відпочину.

Ростик стягнув покривало з ліжка Раї й дбайливо вкрив Соломію. Він схилився, щоб поцілувати її в щоку, але вона різко розплющила очі.

— Ні... Не треба. Я посплю, — прошепотіла вона, повертаючись на бік і ховаючи обличчя у подушку.

— Може, краще швидку? — він завмер, схилившись над нею.

— Ні... будь ласка, ні... Вони подумають, що струс мозку... я не хочу до лікарні.

— А якщо дійсно струс?

— Зі мною все гаразд... лише трохи голова болить... та я майже не спала сьогодні. Ти йди...

Очі знову заплющилися. Вона відчувала, що він усе ще сидить поруч. Добре, що вона не пішла. Стояти на такому холоді, чекати якогось невідомого хлопця... Така дурість. Вона уявила себе біля Золотих воріт: ось вона стоїть зовсім одна, а навколо ані душі, лише сніг торкається обличчя і тане. Холод — це не для неї. У таку погоду краще сидіти з книжкою та гарячим чаєм, закутавшись у бабусину кофтину. Стареньку річ, яку мама хотіла викинути, а Соломія потай забрала собі. Бо коли вона її вдягала, бабуся ніби опинялася поряд. Як же їй бракувало бабусі.  Тато не пішов би від мами, якби...

— Ростику, а що, пішов сніг?

— Так.

— Лапатий?

— Так.

— Подай мою улюблену кофтинку.

Ростик — її лицар. Чому вона розлюбила його? Такий гарний хлопець... Соломія притиснула кофтинку до себе, немов та могла її зцілити. У дитинстві, коли вона хворіла, бабуся часто сідала біля неї і розповідала цікаві історії з минулого. Вона була вчителькою за покликанням і могла годинами захоплювати легендами про Давній Київ. Можливо, саме через ці оповіді Соломія і приїхала сюди вчитися.

Щойно вона опинилася у столиці, подала документи до інституту, кинула речі в гуртожитку — одразу помчала до Золотоворітського скверу. Того самого, з бабусиних казок. Того самого, біля якого Роман, можливо, зараз на неї чекає... Ні, не чекає... Ще зарано. Ще немає дванадцятої.

Скверу понад сто років. Його заклали ще наприкінці дев’ятнадцятого століття  навколо залишків стародавніх воріт.

Чому Роман призначив побачення саме там?

Шкода, що зараз не літо. Інакше можна було б посидіти біля чавунного фонтану з левиними масками, з якого кияни колись напували коней і набирали воду додому. У перше літо в Києві вона готувалася тут до вступних іспитів під тихе дзюрчання води. І їй здавалося, ніби бабуся стоїть зовсім поруч.

А ще... Якби вони сьогодні зустрілися, вона б неодмінно показала Роману те кафе з найсмачнішими пиріжками на Ярославовім Валу. Та він, мабуть, знає... Ні, він не може знати, як сильно вона любить гуляти цими місцями. Ростик знає, він блукав із нею Ярославовим Валом, що проліг саме там, де тисячу років тому височіли оборонні укріплення, захищаючи місто Ярослава. Самого валу давно немає, проте вулиця лишилася.

Свідомість попливла, і в уяві Соломія знову вийшла з метро. Простір довкола невпізнанно змінився: бетонні будівлі перетворилися на височезний земляний вал, а під ногами виринув дерев'яний місток через рів. «Води нема. Дивно. Має ж бути вода...» Соломія пройшла крізь величні ворота, повз які з рипінням тягнулися важкі вози.

Пролунав бабусин голос:

— Що з воза впало, те пропало...

— Бабусю? Як же я скучила за тобою, чому тебе так довго не було?

Бабуся лагідно всміхнулася:

— Знаєш, чому так казали? Тоді по всій середньовічній Європі діяв непорушний феодальний закон: усе, що падало на землю володаря, автоматично ставало його власністю. А тут був пропускний пункт, — вона вказала на ворота. — Купці, які прибували до міста мусили платити мито. Податок брали не за кожну окрему річ, а просто «з воза». Тому торговці намагалися навантажити на нього якомога більше товару...  А вже що з воза впало, те пропало.

Голос розчинився в гуркоті коліс. Соломія кліпнула, і видіння зникло. Побачення. Вона прийшла сюди заради Романа.

Де ж він?  Вона так і знала, що він не з’явиться. Соломія вдивлялася в бік станції, але марно. Потрібно повертатися. Метро лишилося по той бік Золотих воріт. Вона почекала, поки проїде чергова валка  переповнених возів, і обернулася. Та он він стоїть. Мабуть, злиться. Вона спізнилася. Це все доля. Ні, не доля. Це Ростик.

Соломія почала провалюватися в темряву. Картинки миготіли, змінюючи одна одну.

Будиночок на березі моря. Вона бачить, як коханий майструє лук для сина, як сама накриває надворі стіл, а маленька донька  допомагає.