1.6 Роман

Роман ніяк не міг викинути Соломію з голови. Це була якась чортівня, перед якою він просто відступав, не знаючи, що робити. Нічого подібного раніше з ним не траплялося. Не йти ж до ворожки жалітися, що дівчина його приворожила? Рятуючись від нав'язливих думок, він став приходити на роботу о сьомій ранку, заходячи до офісу разом із прибиральницею тіткою Дашею. Артем неабияк здивувався, побачивши його настільки рано в перший же день після приїзду:

— Ти ж казав, що маєш справи і будеш лише після обіду.

— Так вийшло, — сухо відрізав Роман. — Чекаю від тебе графік виконання робіт і списки тих, хто поїде до Донецька встановлювати обладнання.

— Так, шефе, звісно.

Того ж ранку Роман несподівано зірвався на Інгу — просто через те, що вона за звичкою зайшла до його кабінету, не постукавши.

— Але я ж ніколи не стукала... — розгублено промовила вона. — Вибач. Тепер стукатиму.

Інга зблідла, вийшла і тихо зачинила за собою двері. До самого вечора вона оминала його кабінет, і лише після закінчення робочого дня несміливо постукала.

— Можна?

— Щось важливе? — кинув Роман і сам здивувався власному непривітному тону.

Здавалося, він підсвідомо вибудував навколо себе невидиму стіну, за яку нікого не пускав.

— Щось трапилося? — обережно запитала Інга, переступаючи поріг.

— Ні. Все добре, — ці слова пролунали радше як глуха лайка.

Роман чудово усвідомлював, що коїться щось недобре, але не міг контролювати себе. Його стан нагадував дію прихованої комп’ютерної програми, яка раптово запустилася й тепер безжально переписувала його сутність, змушуючи відштовхувати близьку людину.

— Може, сходимо в кафе, повечеряємо? — запропонувала Інга, намагаючись розрядити атмосферу.

— Ні, вибач. Немає настрою. Я ще попрацюю, а ти їдь додому.

Коли двері зачинилися, Роман потер скроні. Треба опанувати себе. Чому його все навколо дратувало? Він не мав права зриватися на Інгу, адже об’єктивних причин для злості просто не існувало. У його житті все було чудово: поруч вродлива, розумна дівчина, а на роботі — жодних проблем і стабільні замовлення. Тоді звідки ця внутрішня лихоманка?

«Може, звернутися до невропатолога? Чи, ще краще, до психіатра?» — майнула саркастична думка. Але одразу відкинув її. Він ніколи не пив заспокійливих, і починати зараз точно не збирався.

Йому хотілося втекти, точніше, вистрибнути з власного тіла, звільнитися з цієї пастки нав’язливих думок.  І в нього вже визрів чіткий план. Запис до артгалереї є, тож незабаром він вибачиться перед Соломією за те, що випадково дав хибну надію, і попрощається назавжди.

У п’ятницю до його кабінету зайшла прибрати тітка Даша. Рік тому її порекомендував Артем, сказавши:

— Хоч вона і літня, але прибирати любить, та й удома в неї ідеальна чистота.

— Ну, якщо ідеальна чистота, то нехай спробує, — погодився Роман.

Тітка Даша приходила щодня в будні із сьомої до дев’ятої. І хоча  рухалася вона повільно, зауважень до її роботи ніколи не виникало. В офісі завжди було чисто й  пахло свіжістю. До цього Роман розмовляв із нею лише раз, коли вона попросила  дозволу й коштів на вазони.

—  Я підберу такі квіти, що  затримують пил і насичують повітря вологою. А головне, вони прикрасять простір і підійматимуть настрій, — пообіцяла вона.

Роман не заперечував. Йому взагалі подобалося, коли персонал виявляв ініціативу. А тут жінка, якій під сімдесят, щиро прагнула щось покращити. І справді, прибирала вона  набагато якісніше за своїх молодших попередниць.

Зазвичай Роман приїжджав уже після її зміни, але цього тижня мав нагоду спостерігати за нею. Її неквапливі, проте вивірені рухи нагадували танець, настільки вправно та спокійно вона все робила.

І ось тепер, протираючи листя рослин у його кабінеті, вона зупинилася й обернулася до нього:

— Романе Ігоровичу, вас щось турбує?

— А що, помітно?

— Є трохи. Я можу допомогти?

— Ну, якщо ви ворожка, то можливо, — гірко всміхнувся він.

— Вам когось причарувати?

— Ні. Здихатися.

Жінка мовчки стягнула гумові рукавички, перевісила їх через край відра й  підійшла ближче.

Роман не помітив, звідки в її руках з’явилася потерта колода карт. Вона дивними рухами перемішувала їх.

— Так ви все-таки ворожка? — зацікавлено спитав він.

— Не зовсім. Але моя бабуся дійсно на цьому зналася, — тітка Даша поклала колоду перед ним на стіл. — Зніміть, будь ласка, лівою рукою.  До себе.

Роман, сам від себе того не очікуючи, послухався. Легким рухом тітка Даша розгорнула колоду ідеальним півколом. Вона провела над нею долонею, немов зчитуючи тепло потрібних карт, а потім різко перевернула кілька з них і завмерла, вдивляючись у малюнки.

— Усе добре, — нарешті видихнула вона. — Ніхто  вас не зурочив, — жінка швидко згребла карти й повернулася до свого відра.

— Ви справді вірите, що карти можуть щось розповісти? — спитав Роман їй у спину.

— Не карти. Доля.

— Тобто? Ви можете прочитати долю?

— Карти реагують на нашу енергію, наш стан. І тоді можуть дати відповіді або про щось попередити.

— Я не вірю в таке, проте... дякую. Ви вправно прибираєте, віртуозно розкладаєте карти... Є ще якісь приховані таланти?

—  Та ні, нічого особливого, — ледь помітно всміхнулася тітка Даша, підхопила свої речі й вийшла.

Субота почалася о шостій, як і завжди. Роман був жайворонком. Та протягом останніх пів року з п'ятниці на суботу в нього часто залишалася ночувати Інга. Зранку був чудовий секс. Після нього Інга, гнучка й струнка, вдягала Романову сорочку та, підтанцьовуючи, готувала сніданок, а йому подобалося за цим спостерігати. Потім вони їхали в офіс на Подолі.

Інга стала першою з його секретарок, яку він запрошував додому. Відколи вона з’явилася, він більше ні з ким не зустрічався. Раніше його інтерес до підлеглих зазвичай обмежувався короткими інтрижками на роботі, а періодично після вечірок з друзям поруч опинялася дівчина модельної зовнішності — іноді на одну ніч, іноді на декілька місяців.