1. Роман

Поїзд приємно гуркотів колесами. Роману подобалося їхати та спостерігати за темрявою у вікні, яку розрізали спалахи ліхтарів. На мить здалося, що замість снігу  він побачив берег моря та невеличкий будинок... Він перевів погляд на сусідку. "Твоя дружина", —  відгукнулося глибоко всередині. Безсумнівно, він зустрів цю дівчину вперше. Ніщо не могло їх поєднувати. І все ж він відчув: щось поєднує.

Здивований, він сидів за столиком навпроти незнайомки і зацікавлено розглядав її. Та вона — дитина, певно, років шістнадцяти. Повненька, з чорними кучерями, в дешевому спортивному костюмі — аж ніяк не дівчина його мрії. Вона читала книжку. Цікаво, про що книга. Напевно жіночий роман.

Підійшов провідник і попросив показати квитки. Роман витягнув із кишені сумки свій квиток. Сусідка тим часом теж  простягнула свій разом зі студентським. Провідник перевірив їх, сховав до своєї папки і рушив далі.

— Дозволь подивитися? — несподівано для себе звернувся Роман, вказуючи на студентський.

— Добре, — з подивом відповіла дівчина.

— Міжрегіональний інститут вдосконалення вчителів. Соломія — гарне ім’я. Ти вже на третьому курсі? Я думав, що ти школярка.

Дівчина м’яко забрала квиток, поклала в рюкзак та поринула в книгу.

Він оглядав її, не розуміючи, чому зовнішність сусідки, з якою він більше ніколи не зустрінеться, його засмучує, чому він хотів би, щоб вона була бодай трохи привабливішою. Дівчина читала, не помічаючи, що відбувається з молодим чоловіком навпроти. "Соломія, Соломія... Це твоє кохання, твоя дружина". — "Звісно, ні. З якого дива вона стала б моєю?"  — "А навіщо інститут та ім’я запам’ятав?"— наполягав на своєму голос в голові. — "Просто так", — намагався вгамувати внутрішній діалог Роман.

Він згадав, що взагалі-то мав квиток у СВ  на завтра, який здав, аби поїхати сьогодні, хоча за годину до відправлення залишилися лише бокові плацкартні місця. Він ніколи не користувався плацкартом, але цього разу захотів відчути, як це — бути серед  такої кількості людей. До того ж він скасував  вечерю в ресторані "Ліверпуль", пояснивши друзям, що має невідкладні справи у Києві, хоча насправді ніяких справ не було. Від самого ранку ним керувала невідома сила і змушувала діяти нелогічно.  

До своїх двадцяти дев’яти років Роман продовжив будівельну справу батька та керував власною  фірмою, що займалася збіркою комп’ютерів. Вчора якраз підписав гарний контракт на переобладнання ІТ-відділу великого заводу.

Роман звик до жіночої уваги, змінював секретарок приблизно раз на рік. Секс на робочому місці став буденністю. Зручно, коли дівчина завжди під рукою. Щоправда, Інга затрималася на цій посаді вже другий рік, часто буває в нього вдома. Він навіть подумував, чи не одружитися. Мама останнім часом наполегливо прискіпувалася, мовляв, коли вже нарешті вона побачить онуків.

Романа дивувало власне бажання роздивлятися не надто привабливу дівчину, немов від неї випромінювалася гіпнотична енергія. Незрозуміло, чому він відчув себе школярем, згадавши, як вперше закохався в однокласницю і декілька місяців спостерігав за нею з останньої парти. "Господи", — зрозумів він, ось чому дівчина здавалася знайомою. Вона нагадала йому перше кохання, Сонечку, яка потім кудись переїхала, так і не дізнавшись про почуття Романа.

Він зазирнув  у книжку сусідки.

— "Любов — це коли нічого не соромно, нічого не страшно, розумієте? Коли тебе не підведуть, не зрадять. Коли вірять..." —  повільно  вимовив, напружуючись, аби прочитати перевернутий текст.

Соломія підвела очі.

— Про кохання читаєте? — розгубився він, немов знову опинився за партою і нарешті наважився заговорити з дівчинкою, яка йому подобалася. — Авжеж. Дівчатка люблять подібні історії.

Таким дурнем він ще ніколи не почувався.

— Це "Маленький принц",  Екзюпері, —  тихо промовила сусідка, показавши обкладинку.

—Я не впізнав. Подобається? — язик ледве ворушився, а в голові пульсувало: "Чого, дурню, питаєш? Звісно, подобається, якщо читає".

— Що вам потрібно? — пролунало замість відповіді.

Роман здивувався недружній реакції. Це через те, що вона не знає, хто він, не розуміє, що вартість його годинника —  2000 зелених. І що він...

— Мені теж подобається ця книга. Я читав колись... — Роман не впізнавав ні свого голосу, ні поведінки. Як може ця незграба на нього так впливати?

— Добре.

— Як вас звуть? — спитав і, водночас згадавши, що її ім’я Соломія, не дочекавшись відповіді, випалив:

— Я Роман.

— Ясно. Я можу продовжити читати?

— Хочу поспілкуватися з вами, —  він намагався підтримувати цю мляву розмову, не розуміючи, чому дівчина така відсторонена.

Соломія знизала плечима, та це не було відмовою.

Як добре, що він вчора купив у букініста альбом з репродукціями імпресіоністів.  Роман витяг книгу з бічної кишені сумки і розгорнув першу сторінку. Соломія відклала Екзюпері, і вони разом опинилися в просторі альбому. Це було схоже на магію.

Навколишній світ зник. Вони не помічали інших пасажирів, провідника зі склянками чаю, плачу дитини... Залишилися він та вона.

— Подобаються імпресіоністи?

— Так. На мою думку, писати в такому стилі легше, — тихий голос Соломії ледь долинав до його вух. Він схилився через стіл ближче і відчув її дихання.

— Тобі не здається, що модель Дега потворна?

— Мабуть, Дега так бачить... Гидке каченя, яке колись стане лебідкою.

— Немов обкурилася, — не погодився Роман, та насправді йому сподобалась метафора.

— Ні, вона — гидке каченя, — засміялася Соломія.

"А сусідка-то симпатична, коли усміхається", — спалахнула думка.

—Питання в тому, чи перетвориться вона на лебідку, чи так і залишиться гидким каченям?

Роман сам не розумів: він питає про балерину чи про Соломію.

— Невідомо... — погодилася вона. — Як на мене, Дега знущається з класичних форм. Мовляв, я вмію писати, як ви, проте мені це не потрібно.