Розділ 41

Час до від'їзду Сергія пролетів стрімко. Ми так само щовечора спілкувались телефоном, але щось в нашому спілкуванні невловимо змінилось, я довго думала що саме, поки сама не помітила що воно стало ніжнішим.. м'яким, ніби між.. між закоханими..

Від цього усвідомлення, інколи під час розмов мені ставало якось.. не знаю.. не зручно чи що?.. І ці мої почуття до Сергія, які немов гриби після дощу щодня все більше і більше росли в середині мене.. Я чесно намагалась від них відсторонитися. Щодня нагадувала собі що ми лише друзі і нехай так і залишається, але.. 

Моє серце мене не слухало.. воно щоразу починало битися швидше, як тільки я бачила на телефоні виклик від Сергія...

Коли ми бачились, я намагалась не торкатись його, бо коли ненароком це ставалось - в мене аж подих перехоплювало від пульсуючого тепла що бігло від нього до мене, викликаючи на тілі дрібні сироти..

Я не... Я не знаю як на це реагувати.. 

За майже три роки що я одна, моє тіло зголодніло за чоловічою ласкою. Мені, як і будь-якій жінці хочеться чоловічого тепла. Міцного плеча поруч. Спертися на когось. Пригорнутися. 

А Сергій..

Він як і колись в юності, викликає в мене геть не дружні почуття і думки.. Тоді, в юності я безжально душила їх в собі, адже Сергій одружився, і бути разом ми не могли. А тоді з'явився Макар, який поступово завоював моє серце, змусивши якщо не забути, то хоча б не згадувати Сергія, аж поки не виявилось що вони друзі..

Але й тоді я просто не дозволяла собі думок в ліву сторону, адже Сергій так і залишався одруженим, а я вже на той час любила Макара, дійсно любила. Лиш він усі роки залишався моїм першим і єдиним чоловіком! І навіть ті два роки, що я його шукала, я навіть не розглядала навіть думки дивитись на когось ще, а тоді..

Тоді знайшовся Сергій. Тоді я дізналась що Макар загинув. І от зараз, майже вісім місяців по тому, я відчуваю що.. Щось в мені змінилось. Відчуваю що мене тягне до Сергія, але..

Я не знаю! Не знаю що робити. Не знаю, чи це правильно.. Не знаю як далі бути..

З однієї сторони, мені хочеться дати собі зелене світло. Відпустити себе, свої почуття. Дати Сергію дозвіл перестати бути лише другом.. Раз за разом жіноча частина мене підкидає мені спогад про його слова тоді в палаті - що він любить.. Що усі ці роки любив лише мене, і від цього на душі робиться тепло, в на губах самовільно з'являється посмішка..

Але з іншої сторони - чи не зарано?! Так, Макар загинув в серпні двадцять четвертого. Так, я вже майже три роки сама, але ж я дізналась про його загибель лише вісім місяців тому.. 

А ще є Аліса. Що скаже моя дитина, коли побачить що її мати почала з кимось зустрічатись? Чи зрозуміє мене моя дитина?

І от як мені бути? З ким про це поговорити? В кого спитати поради? Голова просто розривалась від цих думок, а тоді я подумала, що напевно добре що Сергій їде. Можливо за цей час, я якось розберуся в своїх почуттях і в тому що робити далі...

Мені сподобалась ця думка. Розуміння того що приймати рішення просто "вже" не потрібно, наче знімала з плечей якийсь вантаж, від якого навіть дихати стало легше. Тож в неділю зранку, я з гарним настроєм і легким хвилюванням, прийшла провести в дорогу Сергія.

Він вже був зібраний. Стояв на "своїх двох", вже одягнений, й переглядав вміст сумки.

- Дивишся чи щось не забув?

Сергій підняв на мене погляд своїх шоколадних очей, й тепло посміхнувся

- Саме головне я взяв. - він притулив руку до грудей, де була кишеня на замку, й мені стало дуже цікаво - що ж в нього там "саме головне".

- І що це?

Він якось дивно завмер на мить, а тоді, трохи невпевнено посміхнувся, та все ж потягнувся рукою до кишені й витяг звідти фотографію..

 Чомусь в мене аж серце забилось швидше, коли я ступила на два кроки ближче, щоб побачити зображення, а тоді просто шоковано завмерла..

На фото була я..

Я стояла на кухні в себе в квартирі. Моє обличчя було повернене трохи в бік і я посміхалась.. Схоже Сергій зробив скриншот на телефоні коли ми з ним розмовляли по відеозв'язку і роздрукував фотографію..

-Я зробив це фото, щоб ти завжди була зі мною поруч. - я підняла трохи розгублений і здивований погляд на нього, одразу потрапляючи в полон його очей, й ніби розчиняючись в них - Телефон може зламатись. Його можуть вкрасти, а так ти завжди поруч і я можу на тебе дивитись..

Сергій взяв мою долоню в свою, й злегка стиснув, розглядаючи моє обличчя. Його погляд спускався з очей на ніс, щоки, губи, шию. Повертався назад на губи, й немов обпікшись, різко повернувся до очей.

- Усі роки що я воював - ти була мені талісманом. Я носив з собою біля серця твоє фото, і дивився на тебе коли ніхто не бачив. Ти була моєю іконою, і навіть коли я думав що загину в тій ямі разом з усіма, все чого я хотів, це ще раз побачити твої неймовірні очі..

- Сергій я.. - від його слів в мене на очах виступили сльози. Серце і душу переповнила такі емоції що я.. не знала, плакати чи посміхатись

- Ну що ти маленька.. - Сергій розвернув мене до себе, й ніжно взявши в свої великі долоні моє обличчя, обережно великими пальцями стер сльозинки які таки зірвались з повік, й тихо прошепотів - Я не хочу, щоб ти плакала. Ніколи. Навіть від щастя. Хочу, щоб посміхалась. Завжди, і..

Очі Сергія знову опустились на мої губи, від чого все в мене в середині завмерло в якомусь тремтливому очікуванні, а тоді..

- Сергію - різкий стук в двері вирвав мене з спокусливого дурману його очей, й я різко відступила на крок, розриваючи ту близькість що була між нами. Двері прочинились і в них з'явився лікар Сергія - Машина вже на місці. Ходімо.

Я постаралась посміхнутись коли лікар на мене поглянув, хоча відчувала що обличчя залило фарбою, а на Сергія якось взагалі стало трохи бентежно підняти погляд, та все ж я постаралась взяти себе в руки, адже він їде, тож..

Глянувши на нього, одразу спіймала його схвильований погляд, й постаралась підбадьорливо посміхнутись.