Розділ 40

Ольга 

Після розповіді Сергія, після нашої щирої розмови - мені стало легше на душі.. Звісно біль від втрати Макара нікуди не дівся, але тепер, знаючи як все сталось, почувши останні слова мого чоловіка, виллявши свій біль за ним сльозами - на душі дійсно стало трохи легше, й біль вже не здушував горло так сильно. Опора, яку як друг дав мені Сергій - вартувала дуже багато. 

І я рада що ми обговорили ситуацію між нами, і ті його слова тепер не розділяють нас. Сергій проявив дивовижну проникливість і розуміння мене, мого внутрішнього стану - що дивним чином подіяла на мене  заспокійливо і цілюще..

Друзі. Тепер ми друзі - і я рада що все саме так, бо і відмовитись повністю від спілкування з Сергієм я б не змогла...

Після того дня, ми почали спілкуватися майже щодня телефоном, а на вихідні я приїздила то сама, то в компанії Аліски до нього в центир, і ми могли просто спілкуватись, гуляти коридорами і пити каву, розмовляючи про все на світі.

Я розповідала Сергію про Алісу, про домашні справи, свою роботу, про знайдених мною солдат, про колег, про Войтовича який раптом одружився і тепер ходить щасливий по офісу, хоча сам ще нещодавно заливав до мене..

Сергій в свою чергу ділився зі мною своїми досягненнями в реабілітації і хизувався повільною ходьбою на своїх двох, бо вже отримав перший індивідуальний навчально-тренувальний протез, на примірку і перше випробування якого, я теж приходила, щоб по дружньому підтримати Сергія.

Він швидко йшов на поправку і за кілька місяців вже майже повернувся до своєї колишньої форми, і я щиро раділа за нього! Під наглядом фізіотерапевта Сергій щодня вчився тримати баланс, правильно переносити вагу, робити перші кроки. Я сама мало не плескала в долоні коли він почав самостійно пересуватись на рівних поверхнях! Яке ж це щастя, що ми живемо в період розвитку медичних технологій і більших можливостей протезування!

Сам Сергій теж сильно надихнувся, коли зміг стояти на своїх двох, і здавалось що він тепер зі ще більшим завзяттям приступив до роботи над собою! 

За чотири місяці що пройшли з того часу, про почуття до мене Сергій більше не згадував, хоча я й так кілька разів випадково ловила на собі його не зовсім дружні погляди, проте він в цих випадках або одразу відводив погляд - мовляв, нічого не було, або якщо я й засікла його, зустрічаючись з ним поглядом - то він починав говорити щось смішне, й одразу заводив якусь тему, і більше ніяким чином себе не видавав. 

Сьогодні в нього мало бути останнє обстеження перед замовленням вже постійного протеза, через те, що його кукса вже набула нормального об'єму, а післяопераційний рубець загоївся. Я була на роботі, коли мені від нього прийшло повідомлення з проханням прийти коли зможу - може щось сталось?

Запитувати в повідомленні не хотілось, та й часу особливо писати не було коли. Годинник показував майже дванадцяту, тож скоро обід, от і збігаю до нього!

Дівчатам поряд я сказала що можу на кілька хвилин запізнитись, щоб прикрили якщо що, і як тільки стрілка годинника вказала на дванадцяту, одразу поїхала до Сергія. Він вже чекав мене на тих самих диванчиках в зоні відпочинку, задумливо і трохи похмуро дивлячись у вікно.

- Привіт, щось сталось? Щось не так з ногою? - сівши поряд нього, я схвильовано дивилась на чоловіка, що за ці місяці став дуже важливий для мене, а він стрепенувшись перевів погляд на мене й коротко посміхнувся.

- Привіт Олю. Ні, з ногою все добре. Лікарі дали добро на протезування, та є одне але..

Якось не зовсім весело відповів Сергій, й коротко глянувши на мене, знову подивився у вікно, а я нахмурилась, не розуміючи:

- Яке але? Що не так?

- Все так, просто мені пропонують скористатись благодійною ініціативою закордонної компанії. Вони пропонують найсучасніші протези з персональним навчанням і подальшою підтримкою. Мене готові долучити до інших кадрових військових яких теж відправляють туди на наступному тижні. Я звісно можу залишитись і в Україні, проте тут, я навряд чи зможу отримати щось настільки ж хороше і якісне..

- Так це ж чудово що тебе можуть взяти, і ти отримаєш дійсно хороший і якісний протез! Тільки чому ти не радісний? Що не так?

Це ж дійсно круто! Так у нас в країні медицина теж вийшла на новий рівень, але все рівно закордоном краще! То чому ж Сергій не радіє?..

Він знову повернувся до мене, дивлячись якимось дивним поглядом, в якому було занадто багато почуттів які геть не підходили до ситуації, а саме туга і жаль..

Я з нерозумінням подивилась на Сергія, а він зітхнувши нарешті сказав:

- Мені доведеться поїхати. Орієнтовно на три-чотири місяці в Америку, а я.. не хочу тебе залишати так надовго. Я..

Він замовк обірвавши себе на півслові, й зітхнувши відвів погляд, знову дивлячись у вікно так, наче ось зараз зможе побачити там щось важливе..

Я ж.. я теж завмерла бо.. Не знаю.. я вже так звикла що Сергій постійно поруч.. до наших розмов, до його погляду, посмішки, тихого мовчання за чашкою кави.. З ним я наче повернулась назад до студентських часів, до того місяця, коли ми могли говорити годинами телефоном, і нам було цікаво і не набридало, а тепер, коли він поїде я... сумуватиму щонайменше. Та все ж..

- Тобі потрібно їхати. - Сергій різко повернувся до мене, пильно дивлячись в очі й важко дихаючи, а я заспокійливо поклала свою долоню поверх його руки - Три-чотири місяці злетять непомітно, зате потім ти матимеш найкращий з можливих протез, найбільш зручний і функціональний, який надалі дасть можливість тобі не відчувати жодних незручностей. А тут можливо доведеться вибирати з того що є. Тож, я думаю не варто відмовлятись від такого шансу. А я.. - я несміливо посміхнулась, стискаючи його руку - Я з Алісою чекатимемо тебе тут. Тим паче що ми зможемо продовжувати спілкувати телефоном, та і на відео можна виходити - все ж ти не в космос полетиш, а всього лише в Америку.

Сергій мовчав кілька секунд, а тоді ніжно посміхнувся: