Розділ 36

Залишок робочого дня я працювала на автоматі. Намагалась вдивлятись в обличчя хлопців, а нічогісінько не бачила, бо перед очима було обличчя Сергія, а в голові безперервно звучали його слова..

Почути таке я не те що не очікувала - я була приголомшена. Шокована, збентежила, розгублена, і взагалі простими словами не могла схарактеризувати свої почуття в душі - я просто була не готова таке почути..

Точно не тоді коли я лише нещодавно дізналась про смерть власного чоловіка. Не тоді коли моє горе ще таке живе і кровоточиве..

Почувши слова Сергія, я просто впала в якийсь ступор абсолютно не розуміючи як я маю на це зараз реагувати, тож напевно з хвилину я просто нерозуміюче дивилась на чоловіка, очікуючи що він скаже що це жарт, але..

Він мовчав.. і дивився.. Дивився не відпускаючи мого погляду, й моєї руки і рвано, схвильовано дихав..

- Я розумію що ти не очікувала такого зараз почути, і я.. не планував це говорити, але.. - він метнув короткий погляд на свою матір - Приховувати цього від тебе не збираюся, як і вимагати відповісти мені взаємністю. Це лише мої почуття до тебе. Та і зараз.. - Сергій розпачливо провів рукою по обличчю, й подивився на свою ногу, точніше на те що від неї залишилось - Зараз я взагалі не маю права чогось від тебе очікувати, лише.. - він підняв на мене благальний погляд, від якого все стислось в мене в середині - Лише не відвертайся від мене...

Я не мала слів щось сказати.. від усього цього, просто не могла змусити себе видати бодай звуку.. В душі кипіли емоції, голова паморочилась від купи різних думок, а Сергій продовжував на мене дивитись, одним лише поглядом утримуючи поруч себе..

- Скажи щось.. - тихо, майже благально прошепотів він, і щось в середині мене немов зрушилось від цього прохання..

- Й-я.. не знаю що тобі сказати... - я заледве змусила себе видати напівшепотом ці слова, й м'яко, але впевнено забрала свою руку від Сергія, й відійшла на крок від його ліжка..

- Оль.. - вимовили одночасно Сергій з тіткою Оленою, але я різко підняла руку, просячи їх помовчати, заперечно хитаючи головою

- Я поки не.. не готова про таке говорити, і..

В цей момент задзвонив мій телефон, і я заледве стримала полегшене зітхання. Швидко діставши його з сумки, я побачила що дзвонить Захар, й вибачившись вискочила на коридор - виявилось що вже десять хвилин як закінчився обід, а я досі не на робочому місці. Тож в палату я заглянула лише на мить, сказала що спізнююсь на роботу і зайду якось пізніше, й одразу втекла.

Не готова.. не готова я зараз до таких розмов, тож дзвінок Захара буквально врятував мене зараз, але той погляд яким він мене зустріч біля входу...

Ні, він не сказав жодного слова, але подивився так, ніби я зробила щось заборонене, щось чим його образила і не як керівника, а як.. чоловіка...

Ну блі-ін.. я тут ще не можу відійти від звістки про смерть чоловіка, як чую зізнання в коханні від Сергія, ще й Захар зі своїми почуттями.. Називається, як нема то нема, а як є то оберемками... 

Тільки от навіщо воно мені?! Тут би якось зуміти прийняти усвідомлення смерті Макара.. Розібратись з власним життям, з тим що робити і як жити далі, а тут ще й ці чоловіки зі своїми почуттями! Тільки от якщо до Захара я не відчуваю нічого особливого, окрім дружнього почуття, то з Сергієм.. я геть не розуміє що відчуваю і що зі мною робилось коли він мене торкався, тож краще.. Краще напевно нам поки що не бачитись...

Прийнявши для себе таке рішення як єдино можливе і правильне - я з головою йду в роботу. Жену від себе усі зайві думки, залишаючи час лише на Алісу.

Наступний місяць я активно працюю на роботі, повністю занурившись в пошук наших хлопців, а по поверненні додому, проводжу час з донькою - ми ходимо гуляти, розмовляємо, робимо разом уроки, готуємо. Якщо донька на тренуваннях - то і я на роботі затримуюсь, не бажаючи залишатись вдома на самоті - так легше.. Так менше лізуть в голову дурні думки про Сергія.. Мені здавалось що якщо я буду думати про його почуття до мене, про мої почуття, відчуття до нього - я тим самим буду зраджувати Макару. Пам'яті про нього.. так я розумію що загинув від ще тоді, два роки тому, але ж я дізналась про це лише нещодавно! Що я буду за дружина, яка через два місяці після смерті чоловіка, вже думає про почуття до іншого?!...

Тому я намагалась думати про що завгодно, але не про нього.. Наприклад про те, що було б, якби Макар був живим.. і хоча я розумію що його вже не повернути, та все рівно серед військовополонених я шукаю і його риси обличчя, бо, а раптом?! Так, я чула слова Мирослава що він був поранений, та все ж, змиритись з тим що його більше немає було дуже важко..

Ще один мій робочий день закінчився, й я підвівшись з за столу вигнула спину що затекла - я сьогодні молодець - знайшла ще одного безвісти зниклого! Внісши його до реєстру, передала його дані далі в відповідні відділи і пішла на вихід з офісу. 

Початок жовтня радував теплою погодою, тож я не застібаючи куртку повільно побрела до зупинки, коли почула як мене гукнули. Обернувшись я побачила як до мене розгонистим кроком наближається високий, широкоплечий, бородатий чоловік.. Я навіть інстинктивно зробила крок назад, настільки грізно й потужно він виглядав, і лише тоді зрозуміла що я його знаю..

- Я тебе налякав? Вибач. Це до речі тобі.

Мирослав буквально вклав в мої руки букет квітів, чим здивував і спантеличив, та я постаралась одразу взяти себе в руки..

- А-мм.. Дякую. Тільки.. навіщо?

Я здивовано подивилась на Мирослава, про себе відмічаючи що він за ці майже два місяці після повернення з полону, став набагато краще виглядати. Зникла блідість і сіруватість з обличчя. Воно знову трохи округлилось і зникли впалі від голоду щоки, плечі налились м'язами й стали ще ширші. Єдине що залишилось це погляд - холодний, замкнутий і навіть суровий, та я бачила що зі мною він намагається говорити м'якше..