Розділ 34

Ольга 

Дивитись спокійно на Сергія було неймовірно важко.. Коли наші погляди зустрілись, мене немов в сонячне сплетіння вдарило й я різко видихнула, а вдихнути виявилось практично неможливо... 

Ми не бачилися майже шість років.. ще до початку війни, так вийшло що Макар їздив до нього в гості один - я була на курсах підвищення кваліфікації. А потім вони з дружиною не приїхали, бо Сергій поїхав десь за кордон, а Ольга з донькою сама їхати не захотіла. А тоді війна..

І от нова зустріч.. Після стількох років пережитих на одних нервах і безмежній надії знайти його і Макара живими..

Мої ноги наче заніміли, й приросли до місця. Я.. не планувала сьогодні зустрічатись з ним.. Думала тільки поговорю з тіткою Оленою. Дізнаюсь що сталось? Як він?.. А тоді налаштуюсь і прийти до Сергія в вечері.. чи завтра.., але тепер... Я не могла просто піти. Адже він.. він останній хто бачив Макара живим.. та і сам він.. теж мені далеко не чужий...

Як би я не заперечувала, та в словах Ольги частина правди все ж була.. Навряд чи кохання - та спершу закоханість до Сергія в мене була точно.. Я досі пам'ятаю усі свої відчуття від розмов через телефон, а тоді і зустрічі з Сергієм.. і якщо вже бути відверто чесною з собою - скоріше за все, якби доля не розпорядилась по іншому - я була б саме з ним, а не з Макаром.

Мої очі бігали по його обличчю, відмічаючи хоч і змарнілий, але набагато кращий вигляд, ніж коли я бачила його на відео в полоні. Високий лоб глибокими борознами прошивали поперечні зморшки, праву брову перетинав невеликий рваний шрам - якого раніше не було.. Ніс став з горбинкою, зробивши обличчя ще більш суровим на вигляд.. Ті ж самі залишились лише губи і легка неголеність на твердому підборідді. Навіть його очі втратили блиск, й зараз виглядали тьмяними..

Сергій мовчав, так само прискіпливо розглядаючи мене через відчинені двері, а я не знала чи можна мені увійти.. він же мене не кликав, та все ж.. поборовши тремтіння в голосі, я тихо запитала:

- Можна?...

Сергій одразу згідно кивнув. Різко, немов боявся що я зараз піду, і я несміливо зробила крок всередину.. Один.. ще один, відкриваючи своєму погляду його вигляд повністю..

Колись широкі, м'язисті плечі - зараз були просто кістками обтягнутими шкірою. Він лежав в чорних спортивних штанах і оливковій футболці, і ті частини тіла що не приховував одяг чи пов'язки - були вкриті рубцями від опіків і порізів.. А тоді мій погляд спустився до його ніг, і коли я побачила часткову відсутність лівої.. Боже.. в мене все завмерло в середині, наче обухом в душі впало болюче усвідомленням - скільки ж він пережив... Скільки болю, катувань і знущань витримав.. 

Зусиллям волі я змусила свої очі не затримуватись на його нозі й повернутись до очей... Титанічними зусиллями постаралась втримати на обличчі більш менш спокійний вираз, щоб Сергій недай Боже не побачив на моєму обличчі жалості до нього..

Я дивилась на чоловіка, і мені не вірилось що це дійсно він.. Сергій.. що він тут.. живий...

- Можна.. я тебе обійму..

Ці слова вирвались самі, наче проти волі, але я хотіла.. хотіла обійняти його, щоб дійсно відчути що він є.. Виразити цим свою підтримку, подяку за все те що він зробив захищаючи нашу країну, нас.. Дати і йому відчути що я поруч, і нехай Ольга його покинула й обізвала калікою - показати йому цим що це не важливо! Що головне те, що він живий! І що є люди які попри все його люблять і хвилюються за нього..

Сергія моє питання схоже вразило, бо його очі розширились від здивування. Він важко сковтнув, ніби мої обійми - це щось надзвичайно важливе..

- Т-так, якщо хочеш..

Підійшовши ближче до нього, я відчула як в мене трясуться руки, та й всередині усі нутрощі ніби вібрували від емоцій.. Ставши поруч з ліжко, я на якісь кілька секунд розгубилась, не знаючи як правильно його обійняти, та Сергій сам розкинув руки, запрошуючи мене в свої обійми.

 Схилившись, я обережно обійняла його, поклавши одну руку на його бік, а іншою обхопивши шию, притислась до Сергія, відчуваючи як від дотику тіл, й від того як він сильно обійняв мене руками у відповідь, по тілу табуном пробігли сироти..

На секунду я прикрила, нарешті роблячи рваний вдих, відчуваючи запах ліків, прального порушену від футболки Сергія, і терпкий, сучасний аромат самого чоловіка..

Сергій теж, стиснув мене в обіймах, і я відчула як він повернув голову, втикаючись носом в моє волосся, й став глибоко вдихати мій запах, від чого тілу зробилось млосно і гаряче, а ще..

Ой ні... Ні-ні-ні.. я не маю такого відчувати!.. Не маю!!.. Так, нехай я вже Бог знає скільки не була з чоловіком, але й відчувати таке до Сергія.. після того, як лише нещодавно дізналась про загибель власного чоловіка.. 

Капець.. відчуваю себе якоюсь конченою.. пропащою.. Та коли я підвела голову й стала відхилятись, щоб перервати ці обійми, Сергій лише ще сильніше стиснув мене, буквально вкарбовуючи в своє тіло..

- Ще кілька секунд.. - хрипко видихнув він, і я завмерла від його тихого - Будь ласка,..

Він провів носом від моєї маківки до скроні, знову вдихаючи мій запах, й невагомо торкнувся губами до моєї щоки - а я здригнулась, немов мене струмом хто вдарив..

- Сергій.. - я вперлась в його плечі, відхиляючи голову, й він таки розтиснув обійми, даючи мені можливість випрямитись, але одразу перехопив мою руку й стиснувши долоню запитав:

- Ти не підеш? Побудеш біля мене ще хоч трохи?