Розділ 33

Сергій

Мені було страшно..

Ні, не тоді коли я прийшовши до тями, виявив себе пораненого, але живого, проте в полоні..

І не тоді коли мене допитували, а тоді били і катували - бо я відмовлявся говорити бодай щось...

Не тоді коли моя рана на нозі після чергового катування почала гноїтися, і я розумів що тепер довго не протягну..

Мені було страшно зараз.. тут. На Україні, де я вже думав ніколи не опинюсь. В госпіталі.. де щойно, після розмови з майже колишньою дружиною, я почув голос Олі..

Олінька... Від думки що я зараз її побачу - серце заходилось в галоп, долоні пітніли, а в роті зробилось сухо..

Вона снилась мені.. кілька разів, коли мені здавалось, щоб під тим тиском в якому були усі полонені я більше не протягну - вона снилась мені. Посміхалась, і просто простягала руку.. і я хапався. Вставав, а тоді прокидався і розумів що не здамся. Витримаю. А якщо повернусь - то виконаю дане Макару слово. Берегтиму її. А якщо вона дозволить - то буду поруч як її чоловік і кохатиму. 

Там в полоні, лише думки про неї, ну і ще про доньку, тримали мене на плаву й не давали зійти з розуму. 

За ці два роки, коли весь твій світ - це камера три на чотири, в якій вас десять чоловік. В якій жоден не може поворухнутись, щоб не застогнати від болю після майже щоденних катувань - переослюєш якщо не все - то дуже багато..

От і я, згадуючи своє життя, розумів наскільки придурком я був! Я не боровся за своє щастя. Плив по течії з найменшим опором, лише періодично злегка борсаючись..

Розумів що потрібно було зробити все можливе й неможливе для того, щоб не одружитись з цією сучкою. А раз вже так вийшло - то плювати на все й розлучатись, і похріну на все і на усіх, бо поки я думав як буде комусь - моє життя пішло під укіс, а добре нікому все рівно не стало.. Сестра все рівно за кілька років розійшлась з Ігорем, й поїхала з сином жити до Львова. Батько захворів і звільнився, бо більше не міг працювати, а за кілька років помер, що підкосило й матір, яка теж покинула завод тестя. Та на той момент, Ольга вже міцно тримала мене біля себе Софією, і після чергового скандалу заявила, що якщо я піду, її татко зробить все щоб я більше ніколи не побачив доньку - і я не йшов. А сенс? Якщо єдина жінка з якою я хотів бути була щасливою одружена?..

Єдине що я зробив правильно - це пішов до війська, й став на захист країни, а потім взагалі посвятив себе військовій справі, ставши командиром загону ССО. А тепер.. тепер з мого загону залишився лише Мир, а усі інші.. усіх інших я тепер бачу майже щоночі в кошмарах...

Коли я два тижні тому відкрив очі в цій палаті - думав це сон.. Через пекучий біль в нозі і гарячку, я не пам'ятав останніх кілька днів взагалі, тож прокинувшись, й побачивши білі стіни світлої палати й матір що спала поруч на кріслі - думав що сплю, аж поки та не відкрила очі, й зі сльозами і схлипами не кинулась мене обіймати й цілувати...

А тоді я зрозумів що щось не так.. що біль в нозі, який мучив мене кілька тижнів, став якийсь дивний. Точковий. І я.. не відчуваю пальців.. 

Один погляд на обрубок що залишився, і я мало не перевернув всю палату від злості - довелось медикам мене вирубати.., а прокинувся я вже прив'язаним до ліжка, щоб не міг нашкодити ні собі, ні навколишнім.. Прийняти те що я тепер неповноцінний.. інвалід.. Змиритись з тим що.. що я тепер ніколи не зможу жити як раніше, і усі мої думки про Олю.. про те, щоб бути з нею - тепер це все накривається мідним тазом...

Мене теліпало майже два дні. Не зовні - я добре навчився тримати емоції при собі, та і не хотів ще більше нервувати хворе серце матері. Мене теліпало з середини, але мати все рівно від мене ні на крок не відходила. А тоді і Наталя з племінником на кілька днів приїхала. Завірила в своїй підтримці, й що якщо потрібно буде - організує з волонтерами мені найкращий з можливих протез, щоб я скоро міг стати на ноги..

Приходив і Мирослав, але після того що ми разом пережили - ми просто мовчали дивлячись один на одного з відблиском сліз в куточках очей, і це говорило за нас більше ніж будь-які слова..

Мати поступово розповіла мені про все що сталось з того моменту як я зник.. Новини про Наталю, яка так і живе у Львові і працює в волонтерській організації. Про себе, про колишню - яка навіть не згадувала про нас, й не давала їй бачити Софію. А тоді і про Олю - яка виявляється повністю змінила своє життя, щоб шукати Макара, а знайшла мене...

Я досі в шоці, що саме завдяки їй, я і Мир опинились вдома... Я буквально, завдячую їй життям - бо навряд чи ще протягнув хоч трохи. Хотів побачити її, як тільки прокинувся, та спершу не дозволили лікарі, а тоді я дізнався від Войтовича, що дізнавшись про загибель Макара, Олю накрила істерика, тому добровільно-примусово її відправили у відпустку..

Боюсь навіть уявити як вона зараз себе почуває, бо як би мене не рвало з середини, та я на власні очі бачив як вони з Макаром ніжно люблять один одного. Та й те що Оля відмовилась від усього що мала, покинула свій дім і приїхала в столицю, лише щоб мати можливість шукати чоловіка - вже говорить багато про що, не те що моя..

Та що там, вона ніколи і не була моєю дружиною, як і я їй чоловікові - рахуй що тільки на папері. Тож я абсолютно не здивувався її відсутності тут, аж до сьогоднішнього ранку, коли вона заявилась з питанням, чи підпишу я папери на розлучення?! 

Та з радістю! Все залишу їй - лише нехай дасть мені спокій! Все рівно збирався це зробити. Та після того, як вона пішла, а мати моя розплакалась, що тепер ми взагалі Соню бачити не будемо - я мав лише одну вимогу до неї - привозити мені доньку! Та ця сучка мені тут цілу істерику закотила, обливаючи образами на різний лад. Та нехай патякає що завгодно - дочку я їй не віддам, і нехай через суд, та доб'юся можливості бачити доньку - бо з цієї змії стане і це заборонити..

І от коли вона розлючена нарешті вийшла з моєї палати, а я хотів нарешті видихнути, серце в грудях зробило сальто від тихого - З чим?...