Розділ 32

Час до обіду проходить за роботою, але повністю на ній я все рівно не можу зосередитись і на це кілька причин.. По-перше, я кілька разів ловлю себе на тому що все рівно серед тих хлопців що на відео, я шукаю Макара, а коли розумію це, заледве стримую сльози від болю втрати, й ледве стримую їх, щоб не пролились.. Я працюю не одна. В кабінеті нас десять чоловік, і усі й так дивляться на мене з жалістю, тож розклеїтись просто тут... Сковтую вже не першу тугу грудку що підкочує до горла, й заплющує на кілька секунд очі, щоб сльози не зірвались з повік, й продовжую працювати.. чи бодай намагаюсь..

Та варто мені лише спробувати відгородитись від тієї чорної діри що утворилась в грудях, як в голові одразу з'являються думки про Сергія, про тітку Олену, яка слізно просила мене приїхати сьогодні до нього.. 
Перше про що я одразу подумала - це що з Сергієм геть погано, але його мати завірила мене, що його здоров'ю вже нічого не загрожує - тоді що могло трапитись? Чому я навіть крізь телефон відчувала як її трясе? Що могло статись? Це ще одна причина, що не дає мені до кінця зосередитись на роботі.

На щастя госпіталь де зараз лежить Сергій, знаходиться буквально за кількасот метрів від нас, тож як тільки починається обідня перерва, я підхоплюю сумочку й поспішаю туди.

Висока будівля корпусу лікарні, яку після початку війни повністю переоблаштували під військовий шпиталь, зустрічає мене гулом голосів персоналу й поранених бійців, що снують коридорами першого поверху. Я не чекаю ліфту, а ногами підіймаюсь на четвертий поверх, де по словах тітки Олени знаходиться палата Сергія, й ще не доходячи туди, чую роздратований голос Ольги.. - схоже вона таки приїхала...

Я зупиняюсь біля вікна, не наважуючись зайти в середину, й вже думаю набрати матір Сергія, коли крізь не до кінця зачинені двері до палати чую хоч і втомлений, але все рівно злий голос Сергія

- Я не підпишу ці папери, поки ти тут не вкажеш, що привозитимеш до мене Софію, поки вона не стане повнолітньою!

- Ти блять тупий чи що?! Чи тобі в полоні геть мізки відбили?! - кричить до нього Ольга - Це папери на розлучення! А Софія це тобі не майно, яке ми будемо ділити. Сюди таке не вноситься!

Розлучення... Боже, вона що реально його просто кидає в такому стані?.. Хоча.. не скажу що я сильно здивована, зважаючи на те які вони мали стосунки, але все рівно.. мені боляче за Сергія..

- А мені пох..й! Тоді напиши іншу завірену нотаріусом папір, що ти зобов'язана привозити до мене доньку! - гарчить Сергій

- Та на який хрін ти їй каліка здався! Що ти тепер можеш їй дати?! Ми чудово влаштувались в Португалії. В неї скоро з'явиться вітчим, який вже її любить і зможе нормально забезпечувати! Тому я не збираюсь щоразу витрачати півтори-дві тисячі доларів на дорогу, бо ти її бачити хочеш. По відеозв'язку побачишся, і то якщо вона хотітиме. А якщо сильно захочеш - то й сам приїдеш - готелів там повно.

- Тоді пішла нахрін. Я ні чорта підписувати не буду!

На кілька секунд в палаті настає тиша.., а я стою в повному шоці від щойно почутого.. це дійсно просто пиздець, бо без матів тут не скажеш.. Просто вражаюсь від жорстокості й безсовісності Ольги, й навіть боюсь уявити що зараз відчуває сам Сергій...

- Значить буде так. - чую холодний, сичащий як в змії голос Ольги - Я хотіла як краще для тебе - вирішити все швидко. Хочеш через суд - нехай буде так. Я залишу тебе не тільки калікою, а й голого і босого. Чекай виклик до суду, якщо зможеш туди пришкандибати..

За мить Ольга з'являється в коридорі, й одразу бачить мене й майже весело посміхається..

- Привіт кума. Вітаю тебе!

Я шоковано вирячуюсь на неї, ще до кінця не відійшовши від того що вона щойно сказала Сергію, а тут..

- З чим?.. - ледь вимовляю, навіть не відповідаючи на її привіт..

- Ну як же? Кума ж визнали загиблим. Ти тепер багата жінка, можеш спокійно з Алісою жити на широку ногу, і ні в чому собі не відмовляти. Це мені он каліка дістався, який ще й розлучення давати не хоче!

Моя рука злітає в повітря раніше ніж я навіть встигаю подумати що роблю - просто навідмаш, з усієї сили даю їй ляпаса по щоці, від чого голова Ольги сіпається в сторону, й вона на два кроки відступає від мене, дивлячись спершу ошелешено, а потім зло примружуючи очі.

- Що, думаєш я не знаю що ти Макара по-справжньому не кохала? Думаєш не бачила як ти потай дивилась на мого чоловіка? Чи я не знала що і він сохне по тобі, а потім напивається, коли тебе в його обіймах знову побачить?! Саме через тебе сучку він не зміг до кінця бути моїм. Спав навіть спершу зі мною тільки якщо вип'є добряче, або я сама йому щось підсиплю, а тоді взагалі ходити на ліво почав! Тож те що він тепер каліка - він повною мірою заслужив! І розлучення я йому раніше не давала спеціально, щоб він мучився. Але тепер - на її губах розповзається отруйна усмішка - Я даю тобі добро, можеш ним користуватись. Щоправда, не знаю чи в нього тепер взагалі коли-небудь встане..

З цими словами вона розвертається і йде геть, залишаючи мене приголомшену цими відвертостями, стояти немов оглушену посеред коридору.. Я просто дивлюся їй в слід, поки її постать не зникає за рогом коридору, й наче на автопілоті повертаюсь обличчям до напіввідкритих дверей. Бачу світлу палату, лікарняне ліжко, й наполовину забинтованого чоловіка ньому. Підіймаю очі трохи вище, й зустрічаюсь з потемнілими очима Сергія..