Розділ 31

Макара визнали загиблим..

За відсутності тіла, і можливості попасти на підконтрольну ворогу територію, щоб його знайти, суд, на основі свідчень Мирослава і Сергія про його поранення, і ситуацію в якій вони були на той момент - визнав мого чоловіка загиблим...

Я цим не займалась. Та і на суді присутньою не була - мене на нього просто не пустили. Захар просто відправив мене на два тижні у відпустку власним коштом, і я, щоб не сидіти в чотирьох стінах в Києві, поїхала з Алісою додому, до Кам'янця-Подільського...

Звістку про смерть батька, Аліса прийняла з приреченим видихом і сльозами.. Обійнявши мене, й сховавши обличчя в мене на плечі, дитина попросила їй все розповісти, і я зітхнувши, вже повністю все їй розповіла, і про Мирослава, і про Сергія, і про те що вони розповіли про нашого татка..

Сергія я до речі так і не бачила. Його після обміну забрали в важкому стані госпіталь, а тоді звістка про загибель Макара, і я просто була не в змозі ні емоційно, ні фізично їхати туди. Та й не пустили б мене швидше за все - я ж по суті йому стороння людина - та що ми куми не рахується...

Щоправда, я повідомила його матері, й Олена приїхала вже на наступний день, і вже від неї я дізналась що Сергію, через відсутність лікування, й зараження, ампутували ліву ногу трохи вище коліна. Він має кілька старих кульових поранень, які теж без належного догляду погано зажили, а ще давні опіки на шкірі, що не лікувались, й зажили лишивши страшні шрами на тілі.. Він був дуже виснажений, й поки до нього заборонили відвідування усім окрім матері і дружини, яка і досі не приїхала...

А я... Я не знала як жити далі... Куди тепер рухатись? Як бути? Що робити?

Залишитись жити в Києві, чи повернутись назад. До нашої квартири.. до старої роботи - адже мені подобалось і одне і друге.. Не скажу що робота в відомстві мені не подобалась - я давно втягнулась, та і відчуття що я роблю щось дуже важливе, ніколи мене не покидали. Я шукала Макара, а тепер...

Приймати рішення самостійно я не стала, а поговоривши з Алісою, донька сказала що вона таки хоче жити в Києві.

- Мамусь, я вже звикла там. У мене там друзі, школа, гуртки. В нас є наша квартира, в тебе робота, та і мені за два роки вступати, і я хочу... Хочу бити там. А ти.. - донечка подивилась на мене вже такими не по роках розумними очима - Я хочу, щоб ти теж була щасливою. Ти шукала тата стільки часу.. Робила все що могла, і навіть більше, і.. якщо ти втомилась, і більше не хочеш працювати в тому відомстві, ти ж можеш влаштуватись вчителем музики і в Києві..

Ось така в мене виявилась не по роках доросла, прагматична донечка, яка не стала довго мучитися роздумами, а швидко все для себе вирішила, і мені додала ще роздумів - що мені робити, і чи хочу я продовжувати працювати... 

Добувши свою відпустку, й трохи вгамувавши розбурхані емоції і душу, ми поїхали назад до Києва, хоча я так і не вирішила до кінця що мені робити, бо з однієї сторони - я дійсно роблю зараз дуже важливу роботу - шукаю наших котиків, роблю свій вклад для їх повернення додому і даю надію їх рідним - просити своїх коханих в живих. А з іншої сторони - я вже так емоційно стомилась - бачити щоразу змучені, змінені практично до невпізнанно став обличчя наших хлопців і дівчат.. Усі ці безмежно довгі два роки, я працювала без відпочинку, в надії знайти Макара, а тепер.. навіть знаючи що я ніколи більше його не побачу, я ж все рівно буду шукати його серед тих облич...

Проте.. чи достатня це причина, щоб покинути таку важливу роботу? Адже від війни стомились усі - і військові - які попри все продовжать нас захищати, і цивільні - які чекають своїх рідних додому, і всі разом вони хочуть мирного життя. Хочуть перемоги..

 Тож, чи не занадто егоїстично з мого боку, кинути все? Чи схвалив би таке рішення Макар - що я не знайшовши його, просто кинула все? - скоріше за все що ні..

Ці думки крутились в моїй голові щодня впродовж усієї відпустки, а коли вона закінчилась, і ми з Алісою повернулись додому - я вирішила нічого поки не змінювати. Та й сил і бажання щось робити, починати щось нове - зараз в мене просто не було.. 

Тож на наступний день, я знову вирушила на роботу, де мене одразу направили в кабінет Войтовича...

Бляха, ще й він.. Після того що було два тижні тому, я не знала як тепер поводитись поруч з Захаром.. він мене спершу втішав, потім вивів з рівноваги, довівши мало не до істерики, а потім знову втішав, обіймаючи в своїх ведмежих обіймах, і це було якось не зовсім по дружньому.. Тоді, перебуваючи в геть розхристаних емоціях, я не надала їм одразу значення, а коли до мене крізь пелену душевного болю дійшло, що щось не зовсім так, і я звільнилась з кільця його рук - він швидко й категорично відправив мене у відпустку..

Ці два тижні я про нього практично не згадувала, лише от зараз, стоячи перед його кабінетом, мене накрило цим спогадом. А ще пригадались слова мого колеги, який говорив що Захар до мене не рівно дихає.. Але тоді я лише відмахнулась на це, бо шукала чоловіка, а тому не розглядала ніяких відносин і ніколи нікому не давала приводу думати що зацікавлена бодай в комусь, навіть в тому самому Войтовичу, якого вважала не більше ніж другом...

- Ти ще довго будеш тут стояти? - двері відчинилися так різко, що я навіть здригнулась, й відступила на крок під суворим поглядом - Заходь.

Захар відійшов від дверей пропускаючи мене в середину, й лише зачинивши їх за собою, і сівши в своє крісло він знову підняв на мене свій погляд, але тепер не суровий, а оцінювально-співчутливий, ніби злий і суворий начальник яким він завжди був перед своїми підлеглими, залишився за дверима..

- Ти як?

Опустившись в крісло для відвідувачів, я стинаю плечима, й чесно відповідаю:

- Не знаю.. 

Бо я навіть сама собі не можу відповісти на це питання.. Та схоже Захару моя відповідь не подобається, бо він одразу хмурить брови:

- Працювати зможеш? Чи продовжити твою відпустку?