Розділ 30

Я не чула більше жодного слова Мирослава...

Як тільки його слова дійшли до мене .. Щойно мій змучений постійними очікуваннями мозок їх проаналізував.. в голові бились лише окремі слова.. поранений... Не бачив більше живим... Не бачив... живим...

Мене трясло.. теліпало.. сльози текли безперервним потоком, поки я стікала по стіні на підлогу.., а тоді обійняла коліна руками й стала розгойдуватись туди-сюди.. взад вперед навіть не помічаючи цього... Не усвідомлюючи.. Мені просто нестерпно боліло.. рвало з середини.. і хотілось кричати... вити на всю округу від болю й розбитої вщент надії...

Макар...

Ма-кар....

Біля мене хтось ходив.. бігав.. підсовував під ніс щось різке, давали щось пити, а я заледве то помічала, не реагуючи ні на що.., а тоді різкий укол, і світ згас, зануривши мене в рятівну темряву де не відчуваєш нічого....

Повернення в свідомість було поступовим.. В голові легкий туман, який не дозволяв одразу зрозуміти де я.. Не вдома.. Вдома в мене ліжко. Пахне свіжістю, квітами і випічкою - Аліса останнім часом любить пробувати щось випікати.. А тут пахне новим папером, шкірою, і чимось суто чоловічим - пряним і трохи різким.. 

Нарешті змусивши себе відкрити очі, я розумію що знаходжусь в кабінеті Войтовича, лежу на дивані, дбайливо вкрита пледом, а поруч мене на кріслі сидить сам Захар, не спускаючи з мене уважного, стривоженого погляду..

- Як ти Олю?..

Як я? Хмурюсь не до кінця розуміючи що відбувається, і вже хочу сказати що я в порядку, і запитати - а що власне сталось, коли пам'ять наче отримавши команду фас - одразу видає мені страшні спогади про слова Мирослава... Макар...

Руки починають тремтіти, а в очах знову збираються сльози, та перш ніж мене має накрити новим приступом істерики, Захар різко подається до мене, обхоплюючи за плечі й легко, проте все ж відчутно струшує

- Олю! Заспокойся чуєш?! Візьми себе в руки!

Досить грубо гарикає Захар і мені на диво стає ні, не легше, але ось те страшне відчуття приреченості і горя, змінюється злістю, яку я одразу виплескую на того хто поруч. 

Вириваюсь з його хватки, й зіскакуючи на ноги майже кричу:

- Як?! Як я маю це зробити?! Я щойно дізналась що мій чоловік загинув! А ви кажете заспокойся?! Візьми себе в руки?! Може ви робот, що нічого не відчуває! А я коханого чоловіка втратила! Надію його побачити втратила!..

- Він два роки зниклим безвісти був! Та це взагалі диво, що хоч двоє з їх бригади вижили! Тож ти не могла не здогадуватися що надії практично немає. 

Ця слова б'ють мене наче ляпас, бо знала. Розуміла, але..

- Я все рівно сподівалась! Надія помирає останньою - і я вірила до останнього, що знайду! Допоможу. Визволю. Я жила на вірі що він живий!

- Але він загинув! Загинув два роки тому.

Жорсткі, жорстокі хоч і правдиві слова б'ють мене навідмаш. Я аж сахаюсь в сторону, щоб за мить практично кинутись до Захара, штовхаючи його руками в груди:

- Не говорять так! Я не хочу цього чути! Він живий! Має бути живий! Ми з Алісою його чекаємо! Досі чекаємо.. Аліса... Боже... Як же я їй це скажу....

Мої долоні що щойно штовхали Захара в сталеві груди починають тремтіти.. з горла рвуться схлипи, а за тим ридання, від яких мене аж трясе.. За мить я опиняюсь в кільці сильних рук Захара, що стиснув мене в обіймах притискаючи до себе, й став говорити щось втішне, то стискаючи в обіймах, то гладячи по спині чи голові...

Я не знаю скільки часу я плакала, поки скінчились сльози, та весь час мене тримав Захар не даючи впасти, а коли мої сльози трохи стихли, він ніжно поцілував мене в скроню, й тихо мовив:

- Я не скажу що все буде добре.., бо так, як раніше було добре, вже ніколи не буде, але все рівно буде. Нехай по іншому, але теж добре.. Ти маєш заради кого жити Олю. В тебе є донька, яка потребує тебе. В тебе є робота, яка зараз є дуже важливою. Ти по своєму рятуєш життя і ти потрібна тут і зараз. Я знаю що ти кохала Макара, проте скажи мені, хіба він би схвалив що ти ось так побиваєшся? Хіба хотів би бачити тебе зараз такою нещасною? Я певний що ні. Пам'ятаючи яким він був, я певен що він бажав, щоб ти, щоб ви з Алісою були щасливими...

Від слів Захара з моїх очей знову потекли тихі сльози.. Мені згадалось кохане обличчя.. вічна посмішка на губах і веселий характер Макара.. як ми тепер без нього?... Як?..

- Ти не одна чуєш? Я допоможу. Усім чим зможу, я вам допоможу.