Розділ 29

Наступні майже три тижні тягнулись безмежно довго, адже для того, щоб витягти Сергія, організувати обмін полоненими, й внести туди ім'я Нагорного Миколи Ігоровича - саме таке його вигадане ім'я ми почули на записі - потрібно було не мало часу..

 Я вже безліч разів передивилась ті відео. Вдивлялась в обличчя кожного чоловіка - шукаючи серед них Макара, але, на жаль його там не було. Хоча був іще один чоловік з його групи - Мирослав, з позивним "мир". Колись високий, плечистий, м'язистий чоловік - а зараз практично висушений скелет обтягнутий шкірою.. Які ж кончені сволоти ті москалі! Навіщо так знущатись з людей?!!

В мене душа болить коли я дивлюся на наших хлопців, які в полоні виглядають гірше, ніж зеки в камерах суворого режиму, і від цього, кацапів починаєш ненавидіти ще дужче, хоча здавалося б - куди вже...

Дні тягнуться для мене нестерпно довго, немов не двадцять чотири години в добі, а усі шістдесят. Через те, що готується обмін військовополонених, й імена тих кого заберуть цього разу вже затверджені, а нових відео поки немає, я по бог-зна якому кругу переглядаю старіші відео, ще більш завзятіше вдивляючись в кожне обличчя - адже Сергія я практично не впізнала... Та на жаль і там я не змогла знайти Макара, чи когось ще, тож залишалось лише сподіватись, що тим конченим москалям нічого в голову не стрельне, і вони не зірвуть обміну.. Віддадуть усіх хто включений в списки, в тому числі і Сергія з Миром, щоб хоча вже від них дізнатись що з Макаром!

Усі ці дні я ходила сама не своя. Моя нервова система схоже дала збій, бо мене то теліпало як припадочну, то посмішка з самого нутра рвалась на обличчя - адже хоч би що там було, я хоч щось та дізнаюсь! Нарешті ця невідомість, цей нестерпний підвішений стан хоч трішки проясниться! Я так сподіваюсь що Сергій скаже що з Макаром усе гаразд.. що він живий.. нехай в полоні - ми його витягнемо, аби тільки живий був!!!

Аліса, бачачи мій нервовий стан, вже кілька разів запитувала в мене чи все в порядку, чи нічого не сталось, але я лише заперечно хитати головою - ні, все по старому...

Я не хотіла брехати, але лише це, я поки що могла сказати дитині, бо не хотіла знову давати їй надію, не знаючи наперед що почую від Сергія.. Я до тремтіння, до потемніння в очах боялась і чекала того дня, коли він опиниться вдома... Коли я почую від нього що у них сталось, і що з Макаром..

Три тижні.. Три довгих, виснажливих тижні, і ось на двадцять другий день, два автобуси і кільки автомобілів швидкої допомоги вирушають до кордону, щоб в обумовленому місці, зустрітись з москалями для обміну військовополоненими. Я знала що вони виїдуть на світанку. Мені хотілось теж їхати з ними, проте не можна. Заборонено. Тож довелося ходити з кутка в куток, в довгому і нудному очікуванні. Один зі знайомих хлопців з роботи, обіцяв мені подзвонити як тільки відбудеться обмін, тож я не випускала з рук телефон, аж поки через чотири години, він мені не подзвонив:

- Все добре Олю. Видихай. Обмін відбувся, твої знайомі хлопці теж тут, щоправда, один зовсім в поганому стані, його забрали лікарі швидкої. Тож чекай, за кілька годин будемо.

- Дякую... Чекаю..

Від емоцій які зараз просто розпирали мене, сльози текли струмками - обміняли.. таки повернули додому!

Боже... А що зараз робити? Може подзвонити, і повідомити матері Сергія?

 Я ще коли лише знайшла його, і командування домовилось внести Сергія до списку на обмін, повідомила його матері - що я його знайшла. Що скоро він повернеться додому. Тітка Олена від щастя плакала і сміялась водночас, радіючи звістці що син таки живий. Дякувала мені, і просила тримати її в курсі справ, тож тепер я думала - набирати її зараз, чи нехай це зробить вже сам Сергій?

Також я хотіла повідомити і Ольгу, що знайшла її чоловіка, проте та як виїхала ще в перші дні повномасштабного вторгнення закордон, так і не повернулась звідти, і мені звісток про себе не надсилала. А її номер, той що в мене був - зараз просто відключений. Я не стала питати в тітки Олени чи спілкуються вони, чи дзвонить Ольга до неї, але думаю номер вона має, тож напевно таки повідомила блудній дружині, що її чоловік знайшовся.. А от чи приїде вона? Це звісно питання..

Але що там, головне що Сергій живий, і вже в Україні! А там, все якось вирішиться.. мені б ось самій би швидше дізнатись що з Макаром!?!

Тепер час очікування став текти якщо не швидше, то вже трішки емоційно легше, адже хлопців вже обміняли, що не могло не тішити, а тепер залишається лише чекати, поки їх привезуть. І я в будь-якому разі скоро дізнаюсь що з Макаром. 

Одразу після обміну, військових яким терміново потрібна медична допомога, одразу доставляють до визначених медичних закладів. А тих, хто почуває себе більш-менш добре, до центрів реінтеграції. Там вони проходять первинний огляд, отримують одяг, телефони для зв’язку з рідними. І вже після цього починається етап комплексного медичного обстеження, психологічної допомоги, реабілітації та відновлення документів..

Тож Сергія, швидше за все одразу повезуть в лікарню, адже мій колега сказав що він геть в поганому стані, що не може не хвилювати, бо він... дорогий для мене.. і мені далеко не все рівно що з ним. І на щастя ще є Мирослав, від якого я точно скоро дізнаюсь що з моїм чоловіком!

Очікування затягнулось ще на добрих п'ять годин, поки мене нарешті не покликали в одну з кімнат, де за склом, що відділяло мене від Захара і ще кількох військових, які зараз слухали доповідь Мирослава..

- ..ми виконали доручене завдання, і вже майже вийшли на нашу територію, коли попали в кільце, і нас почали крити з трьох сторін.. - Мир виглядав виснаженим. Погляд був практично порожній і такий відсторонено-холодний, що мені робилось не те що не по собі, в якось моторошно.. - Скіф і Рижий перші полягли прикриваючи нас, поки Бак намагався передати вам координати. - від позивного Макара, в мене тьохнуло в грудях - Та почалася нова хвиля обстрілів, і Бак зловив кілька куль, а за ним і Соболь, після чого нас накрило артою, і живими я їх більше не бачив....