Розділ 28

На роботі все виявилось не так страшно як здавалось мені спершу. Перший день майже до обіду я займалась оформленням усіх паперів про влаштування на роботу, навіть довелося пройти перевірку на поліграфі - і це було доволі незвично. Наче опинитись в одному з детективних фільмів... А далі був інструктаж, до мене приставили відповідальну особу за моє пришвидшене навчання. Кілька днів роботи під наглядом, і от я вже працюю самостійно. 

В моїй роботі головне було зорова пам'ять на обличчя і уважність. Ніколи не думала що зниклих безвісти солдатів так багато! Переді мною лежали сотні фотографій чоловіків і жінок, які вважались зниклими безвісти, обличчя яких я мала запам'ятати, щоб потім вишуковувати їх на відеороликах, які скидали нам айтівці.

Мені здавалось, що варто мені тільки почати працювати, і я одразу знайду Макара. Чи Сергія. Чи когось іншого з їх групи! Але.. проходили дні.. тоді тижні, місяці, і... нічого...

Ні, я дійсно знаходила серед тих відео людей що вважались зниклими безвісти, і першого чоловіка знайшла в перший же тиждень своєї роботи, чим заслужила подяку і схвальні погляди начальства. Далі цю інформацію ми передавали в інший відділ, який вже зв'язувався з рідними тих людей, повідомляючи їм новини. Я щиро раділа за них - адже дізнатись що твоя рідна людина хоч і в полоні, але жива - краще, ніж не знати що з нею взагалі..

І от я наче дуже добру справу роблю - знаходжу людей що вважались практично мертвими. Даю надію їх рідним, що їх чоловіки, сини, доньки - живі, і можливо навіть найближчим часом повернуться додому з наступним обміном, та сама я живу в щоденному очікуванні..

Аліса, так само як і я чекала щодня результату. Перші дні, навіть тижні моєї роботи, вона зустрічала мене біля порогу з одним і тим самим питанням:

- Знайшла?! - і стільки надії щораз світилось в її очах, що я відчувала себе ще паскудніше ніж до цього, бо щоразу доводилось засмучувати ці милі, татові оченята, і заперечно хитати головою..

Донечка надивом швидко обжилася на новому місці, і в новій школі. Мені інколи здавалось що в неї тепер ще більше друзів ніж було в Кам'янець-Подільському. А ще моя мала йогоза записалась до гуртка з техквондо, пояснивши свій вибір тим, що тепер і дівчатам потрібно вміти захищатись, і не лише себе, а й інших. А вона - сильна татова доця, і буде як він - військовою..

Чесно, мені від цього плакати хотілось... Що з нами, і нашими дітьми робить війна?! Замість того щоб хотіти бути принцесою, актрисою, чи нехай моделлю - дівчинка десяти років хоче бути військовою...

Через пів року, що минули з дня нашого переїзду, Аліса вже не бігла до мене з запитанням, лише підіймала очі з німим питанням в них, і знову отримувала від мене негативну відповідь. А за рік, лише раз на кілька днів могла запитати:

- Мам.. що зовсім нічого?... Ніяких новин?

Та що я могла їй сказати? Захар нової інформації немає. Місце де зникла група Макара, досі знаходиться на підконтрольній ворогу території, а тому добути будь яку інформацію чи докази, практично нереально, от і доводиться просто чекати, і ще завзятіше переглядати нові відео-матеріали..

Але.. нажаль.. глухо...

Минає вже другий рік з дня зникнення Макара і його групи. Майже два роки як ми з Алісою переїхали до Києва, але я досі щодня шукаю його, їх обличчя серед полонених. Я досі не втрачаю надію, що зможу знайти його і Сергія, бо надія, це все що в мене залишилось...

Сьогодні був абсолютно звичайний день, як сотні до нього. В мене якраз закінчився обід, і ми з Анною, з якою стали добрими подругами, саме йшли по своїх робочих місцях, коли мене перейняв Богдан, високий, довговязий хакер-айтівець, що вічно посміхався, чим постійно нагадував мені Макара..

- Привіт Олю! А в мене для тебе новина! - з незмінною посмішкою проспівав він мені, і я не змогла не посміхнутись у відповідь

- І яка ж?

- Аж.. три нові відеоролики з полоненими! Вже перевірені на плагіат і достовірність, зняті буквально кілька днів тому!

В мене аж всередині все підібралось, адже останнє відео що ми роздобули було ще два тижні тому! Кацапи не сильно спішили віддавати наших котиків. Лише коли вичавлять з них все що можуть.. Лише коли доведуть їх майже до ручки, наче зжалюються, й ніби шмат м'яса бездомному псу кидають відео і списки..

А на тих хлопців боляче дивитись.. Коли бачиш фото людини до полону, а потім в тій виснажені, висохлій оболонці шукаєш знайомі риси - не можеш повірити власним очам, що це одна й та сама людина..

- Ого.. - від тої радості спершу притискаю руки до грудей, а тоді тихо пискнувши, рвучко обіймаю Бодю - Дякую! Я...

- Що тут відбувається? - громоподібним, злим голосом вигукує Захар, а я швидко відступаю від Богдана, хоча ж і не зробила нічого поганого, тому з посмішкою повертаюсь до генерала

- Бажаю здоров'я Захар Іванович, все гараз. Просто зраділа, коли Богдан сказав що є нові відео військовополонених.

Нахмурений лоб Захар за кілька секунд що він нас сканував нарешті вирівнюється, а він сам кивнувши мені, йде далі по коридору до свого кабінету, й швидко ховається за дверима.

- Ти ще довго мужика мучити будеш?

Від цього запитання в мене аж брови на макушку лізуть, й я здивовано дивлюся на Бодю

- В якому сенсі?

- Оль ти що? - тепер вже він здивовано на мене витрішається - Та ж він мало слиною не дивиться коли на тебе дивиться! Зашугав тут усіх, хто хоч якось не так на тебе дивився, навіть мені говорив не лізти до тебе, якщо не хочу опинитись.. там..

Бодя киває в бік головою, натякаючи на передок і штурмову бригаду, а я все що можу, це здивовано витріщатись то на нього, то на зачинені двері кабінету Захара..

Я.. навіть не знаю що сказати.. Захар гарний чоловік. І навіть не поганий генерал, але.. Я так не можу! Я люблю Макара, і досі, незважаючи на майже два роки, рахую його живим. Рахую себе його дружиною, тому на інших чоловіків, як на Чоловіків - навіть не дивлюся! А Захар.. він багато допоміг мені з Алісою. І з роботою, і зі школою, а потім з квартирою, яку з його допомогою я взяла в іпотеку під три відсотки, і в якій ми з донькою живемо вже майже рік. Я щиро вважаю його своїм другом, та і він сам жодного разу не перейшов ось ту дружню межу, тому ось так дізнатись що я.. що він... Ні, це маячня якась!