Розділ 26

І от що відповісти?!

Та і як взагалі можна ось так одразу знайти відповідь на таке питання, чи пропозицію...

 Я просто банально розгубилась, адже це не за продуктами в магазин сходити. Це не ж навіть не тимчасова вимушена міра, це чорт забирай серйозна справа! Адже це рішення змінить усе моє життя! І якби ж тільки моє, так є ж ще Аліса! Якби це було щось тимчасове - тоді без питань, та те що пропонує Войтович...

А з іншої сторони - чи маю я вибір? Вибираючи між звичним життям, побутовим і емоційним комфортом, подальшим життям в звичному середовищі, але це означає залишатись в підвішеному стані.. в невідомості.. в вічному очікуванні, тривогах і сумнівах - чи живий. Чи повернеться.. Та і себе я гризти почну, й запитувати - чи зробила я все правильно.. Бо ж могла б робити хоть щось. Могла напряму брати участь в пошуках Макара і Сергія. Могла допомагати іншим воїнам і їх сім'ям знайтись. Повернутись.. а я..

Ох... Якби ж все стосувалося лише мене, то певно мені б було простіше, але є ще Аліса.. А з іншої сторони - її тато зник безвісти. Мені дають можливість знайти його, а я просто відмовлюсь, і що тоді?.. Як відреагує моя донечка, коли дізнається що я могла допомогти знайти її коханого татка, а я натомість відмовилась, щоб не відмовлятись від звичних зручностей?.. Чи зрозуміє потім мене моя доня? Зрозуміло що я їй зараз цього б не розповіла, але рано чи пізно правда завжди вилазить, і завжди боком, тож...

Я зітхаю, й все ще трохи розгублено дивлюся на Войтовича і Ростислава:

- Я.. я напевне згодна, але.. мені потрібно спершу поговорити з донькою, адже все це зачепить і її. І.. куди саме мені їхати? Чи є мені де жити, чи потрібно щось шукати, адже скоро вересень, дитині в школу і.. 

Бляха, та це капець якийсь просто, адже погодься я на все це, я навіть не знаю як я все це організую, адже це просто сила-силенна роботи!

- Олю, я розумію що для тебе це нелегке, та і не просте рішення, але якщо ти згодна, ми зі своєї сторони допоможимо вам з донькою з переїздом. На рахунок житла, ми поки що виділимо кімнату в гуртожитку. Він квартирного типу, тобто дві окремі кімнати, і загальна кухня і ванна на дві сім'ї.  Тобто ти можеш переїхати туди сама. Але це поки що. Що ти знаєш про квартирний облік для військовослужбовців?

Додому я їхала зі здавалось квадратною головою. Стільки інформації за один раз, це було трохи важко розсорторувати і вкласти їх в голові. Та і подумати мені було над чим. 

Можливість стати в чергу на отримання службового житла в Києві, це було б звісно не погано, але..

Не знаю. Я ніколи не думала, не мріяла, та і не рвалась жити в столиці. Та і за час війни, тут як не день, то через день прильоти, і везти сюди дочку..

Але інші ж якось живуть? Та і я не просто так сюди переїду.. Не знаю.. не знаю. Важко це все, хоч я і попереднь погодилась на пропозицію Войтовича, мене все ж роздирали сумніви, тож коли я нарешті добралась до Кам'янця-Подільського, я розуміла лише одне - мені потрібно поговорити з донькою. Як можна м'якше розповісти їй про зникнення тата, без особливих деталей розповісти про пропозицію що мені зробили командири Макара, й отримати її підтримку і згоду на переїзд.

Каріна була ще на роботі, тож їй я лише подзвонила, попередивши що скоро буду, й заберу доньку, а їй деталі розповім уже завтра. І от ми з Алісою сидимо на кухні, на столі піца, в чашках чай, а я не можу підібрати слів що почати говорити..

- Мам, що з тобою? - доня торкається моєї долоні своєю, й тулиться до мене, стривожено заглядаючи в мої очі - Я ж бачу по тобі що щось сталось! Скажи мені, щось з татом?

- Ох маленька моя.. - я пригортаю малу в свої обійми, вдихаю солодкий аромат її волосся, і ковтаю тугу грудку в пересохшому горлі - Так донечко, сталось..

Аліса одразу вся напружується, оченята розширюються від суміші почуттів, а в квитках очей збираються сльози, і я знову притягую її свої обійми, щоб як можна м'якше пояснити що її тато зник, але я можу допомогти його знайти, якщо погоджусь переїхати до Києва.. 

Аліса слухає мовчки, лише тісніше тулиться до мене під бік, й мружить очі, стримуючи тремтіння.

- Що ти скажеш люба? Переїздимо?

Аліса дивиться на мене на диво доросло-уважним, і в той же час рішучим поглядом. 

- Їдемо мам. - рішуче вимовляє, хоча я вловлюю тремтіння в її голосі. Моя донечка, ще дитя, а по своєму така вже доросла  - Якщо це допоможе знайти тата, то я згодна їхати. Тільки мамо.. - Аліса на мить затихає, а тоді в її очах з'являються сльози - Тато.. тато ж не загинув правда? Він же.. він..

Договорити донечка вже не може, бо в усю починає плакати. Я й сама вмиваюсь слізьми, але зусиллям волі беру себе в руки, й починаю заспокоювати, втішати малу стискаючи в своїх обіймах..

- Маленька моя, все буде добре. - я гладжу голівку моєї вже притихлої дівчинки - Ти ж знаєш нашого татуся - він завжди до нас повертався! Він знає, і вміє все-все щоб вижити. А я зроблю все що потрібно, щоб пошвидше його знайти і забрати додому.