Розділ 25

Я звісно різного очікувала від цієї поїздки. Могла уявити що скажу і як. Сподівалась почути обнадійливі слова що з групою, і самим Макаром все має бути добре, і те що вони не виходять на зв'язок, що це просто.. не знаю.. тимчасово! І є велика вірогідність що з ними все добре, адже їх групу вчили вибиратись з найрізноманітніших, безнадійних на перший погляд ситуацій. Та хоча б дізнатись що їх добре шукають, і знайдуть хай там що, адже вони як мінімум не прості рядові солдати!

Але почути таке.. Переїхати до Києва.. тобто покинути нашу квартиру, звичне життя, друзів, роботу. Відірвати від звичного життя не тільки себе а й дочку, якій теж доведеться покинути своїх друзів і змінити школу, і навіть місто, адже без неї я не переїду. Та й куди переїздити то? Для чого? Що саме робити?

Від цих усіх думок мізки починають закипати, і я ледь вгамовую себе. Так Олю, спокійно. Спокійно.

Я знову переводжу погляд з одного чоловіка на іншого, але їх обличчя спокійні, а в сурових поглядах читається лише легка нотка цікавості до моєї відповіді.

- Я багато на що готова, якщо це дійсно допоможе знайти Макара, як і інших хлопців. Але ви мені можете для початку пояснити для чого це потрібно, і про яку саме допомогу йдеться?

На губах Войтовича з'являється крихітний натяк на посмішку, а в очах відблиск схвалення, й він повертаючись боком до мене, вказує мені рукою на ті самі сірі двері, які ствердила поглядом майже три години:

- Прошу за мною Ольго.

Я на секунду переводжу погляд на Ростислава Романовича, який дивиться на мене схвальним поглядом, й теж вказує мені на двері, мовляв, після вас.

Ну що ж, гаразд. Якщо це дійсно допоможе знайти Макара, Сергія, і інших наших хлопців, то я не маю права відмовлятись, тож йду до дверей, які Войтович вже відчинив, й притримує щоб я пройшла. За мить я ступаю в світло сірий коридор, освітлений чисельними світлодіодними лампами з біло-блакитним світлом, яке трохи ріже очі. Коридор хоч і широкий - та практично пустий. Ні тобі якихось стільчиків для відвідувачів, чи якогось здохлика фікуса в кутку. Просто коридор, і де-не-де двері, на кожному з яких стоїть такий самий електронний замок як і на вхідних - тобто не маючи доступу - не зайдеш. Чесно, враження, наче в якусь в'язницю привели... Войтович йде на крок по переду мовчки, не озираючись, знаючи що я точно йду слідом за ним. Ми доходимо до розвилки, де звертаємо праворуч, і я вперше бачу когось в коридорі - напроти нас йдуть двоє чоловіків, в яких одразу вгадується військова виправка. Вони шанобливо кивають Войтовичу, даючи йому дорогу, й з цікавістю проводжають мене чіпкими поглядами, що трохи напружує, та на щастя вже за кілька кроків ми зупиняємось біля темно сірих дверей. Войтович прикладає до сканера палець, й відчиняє переді мною двері, я так розумію свого кабінету.

Тут усе лаконічно. Велике, майже в підлогу вікно дає багато світла. Ліву від дверей стіну займає стелаж в підлогу, на якому стоять книги, якісь папки, фотографії в рамочках. На іншій стіні наклеєна велетенська, детальна карта України, з усіма містами і селами. А по центру кабінету стоїть великий письмовий стіл і кілька крісел для відвідувачів, на один з яких мені і вказує генерал, а поряд мене розміщається і Ростислав, а Войтович займає своє крісло навпроти нас.

- Отже так Олю, я можу доречі на ти? - я згідно киваю, і він одразу продовжує - Скажи наскільки детально твій чоловік розповідав тобі про свою військову підготовку, про завдання які виконував? 

- Хм.. - питання трохи каверзне, бо інколи він дійсно міг сказати мені більше ніж потрібно. Та мовчати я не можу, тож відповідаю найбільш правдиво - Макар ділився зі мною багато чим, але я знаю що далеко не усім. А про свої завдання говорив лише те що міг сказати. Зазвичай це про те, де орієнтовно буде, і наскільки довго це затягне тягнеться. Чи буде з ним зв'язок, і звичайно, що мені робити якщо раптом що..

Войтович пильно дивиться на мене, наче зчитує, чи правду я йому говорю, а тоді повільно киває.

- Добре, тож я думаю ви знаєте що це завдання вони виконували на підконтрольній ворогу території, куди ми нажаль доступу не маємо. Перед їх зникненням група вашого чоловіка попала в засідку, та вони встигли кинути нам свої координати, тож ми знали де їх шукати, та коли... - він на мить замовкає, ніби підбираючи слова, обдумуючи те що мені можна сказати, чи як краще подати потрібну інформацію - Коли туди зміг дістатись наш розвідувальний дрон, групи вашого чоловіка там не виявилося, лише понівечена вибухами земля, і жодних слідів наших хлопців. Ми чекали що вони зможуть вийти пізніше, та нажаль... Тож у нас є усі підстави вважати що вони усі попали в полон.

Відчуваю як усе холоне й стискається в середині. Як крижані колючі хвилі хвилювання і страху, прокочуються тілом, й ледве стримую новий потік сліз що вже починають пекти очі.

Полон.. Боже яке ж це страшне слово. Які розбиті, виснажені й майже зламані хлопці повертаються з нього.. Які страхи і катування там переживають.. Але як би там не було, краще вже полон - з нього хоч повернутись можна..

Боже...

Мені потрібна хвилина щоб зібрати себе до купи, й не розривітись одразу. Заледве ковтаю тугу грудку в горлі, й запитую те, що крутиться на язиці:

- То чим саме я в цій ситуації можу допомогти?

Войтович який весь цей час не зводив з мене очей, наливає з графина склянку води, й підсовує її до мене, і я з вдячністю роблю кілька ковтків, щоб промовити горло.

- Я саме до цього вів. Ви знаєте що росіяни беруть наших солдатів в полон, як і ми їх. Це робиться для того щоб вивідати необхідні дані, і звичайно для обміну. В нас, в штабі є окремий відділ який займається військовополоненими. В нього є підвідділи, один з яких саме відповідає за зниклих безвісти солдатів. Тож ваша робота, якщо ви на неї погодитесь, буде полягати в тому, щоб шукати серед військовополонених, відео які кидають кацапи нам, або у соц.мережі, зниклих безвісти наших військових. Ця робота вимагає багато часу і уваги. Хорошої пам'яті на обличчя, стресостійкості і посидючості. І наскільки мені відомо, саме ці якості тобі притиманні Олю.