Розділ 24

Ну скільки ж можна?!

Я вже більше двох годин сиділа на стільчику в очікуванні Ростислава Романовича, який сказавши що скоро підійде, зник за широкими дверима, що вели в якийсь коридор з безліччю дверей. Пройти туди можна було лише за спеціальним електронним посвідченням, і сканером пальця, тож я змушена була просто чекати, гіпнотизуючи ці сірі двері.

Ар-р-р... Хотілось кричати і психувати, адже невідомість просто вбивала! Наче знаходишся в підвішеному стані, і нічого не можеш вдіяти - хоча по суті так воно і було.

Вчора, після розмови з командиром Макара, я так і не змогла сказати Алісі про тата.. в мене просто язик не повертався. Не знаю, можливо то було не правильно, але я не хотіла щоб дитина вже зараз мучилась в невідомості, чи живий її татко, чи повернеться до нас. Та й уявивши на мить що вона відчує і.. - я не змогла.

Тож довелося брехати. Сказати що з татом немає зв'язку, і найближчим часом не з'явиться, і що цього разу він затримається на "роботі". І знову ж таки довелося збрехати, що мені терміново потрібно поїхати на два-три дні на викладацький семінар - щоб якось виправдати мій від'їзд до Києва.

Я вже не раз на такі їздила, тож в Аліски питань особливо не було, а її я відвезла до нашої хорошої знайомої Каріни. Ми вже давно дружимо сім'ями, а її донька Мія, ходить з моєю в один клас, тож Аліса тільки була рада залишитись з ночівлею на кілька днів в подружки. Та й мені так спокійніше, бо скажи я зараз доньці правду, знаючи як вона почне переживати, не змогла б її тоді залишити саму.

Лише Каріні я тишком розповіла що сталось, отримавши у відповідь такі потрібні мені зараз міцні обійми, і слова підтримки. Тож вже пізно в вечері я сідала в потяг до Києва, щоб о восьмій ранку вже бути на вокзалі, й за пів години до назначеного часу, прибути по адресі, що прислав мені Ростислав Романович.

Це виявилось велика будівля, з фасадом під темним склом, і озброєною охороною на вході, яка відмовилась мене впускати, тож довелось спершу збоку на лаві чекати Ростислава Романовича, а після того як він з'явився, і провів мене в світлий просторий хол, всадив на один з диванчиків, і я вже третю годину чекаю з моря погоди!

І ось коли мої нерви вже не витримували, а цей самий хол я вже вивчила на пам'ять, двері нарешті відчинилися і з них вийшов командир мого чоловіка, щоправда не один, а з ще одним високим, широкоплечим чоловіком років сорока, що одразу став мене прискіпливо розглядати, поки Ростислав Романович наближався до мене.

- Олю, вибачте що так довго, та самі розумієте справ дуже багато. Та і переговоривши з командуванням - він на мить озирнувся на чоловіка позаду - Я мушу зізнатися що мені заборонили вам говорити більше, ніж я вже сказав.

Обурення просто хвилею захлиснуло мене, і я тихо прошипіла:

- Ви серйозно?..

Він важко зітхнув

- Олю..

А мене просто понесло, й я ступивши на крок ближче до чоловіка, тикнула пальцям в його груди:

- Ви серйозно думаєте, що я так просто це залишу?! Що я піду без відповіді, змушена згоряти в невідомості?! Що я це діло просто так залишу?!

- Шановна, заспокойтесь..

Жорстко пробасив збоку від нас той другий чоловік що вийшов разом з Ростиславом, а я навіть не помітила коли він опинився поряд, тільки оце його звернення, просто збісило мене.

- Шановний - відповіла йому в тому ж тоні - Я по-перше не з вами розмовляла, а по-друге, якщо не маєте що сказати про мого чоловіка, то йдіть туди звідки прийшли і не встрявайте в чужі розмови.

- Олю - Ростислав стиснув мій лікоть, привертаючи увагу до нього - Це генерал Войтович, і..

А от за нього я вже чула, тож смикнувши свій лікоть з чіпких польців Ростислава, вже повністю розвернулась до Войтовича

- Отже це ви відправили мого чоловіка в ту сраку, з якої вони не змогли вибратись. Тоді саме ви поясніть мені де мій чоловік?! Як і де він зник?! І що особисто ви робите щоб його знайти?!

Войтович мовчки буравив мене своїм важким чорним поглядом, і будь я тією вісімнадцятирічною дівчиною, вже б давно відвела очі, і навіть вибачення попросила, але не зараз! Зараз я доросла жінка, яку роздерає з середини страх за мого чоловіка, тож і я дивлюся у відповідь не менш рішучим і вимогливим поглядом, і він хоч і не відводить свій, та всеж починає говорити:

- Я не можу розголошувати деталі його операцій, як і місцеперебування. Їх шукають - це все що я можу вам сказати.

Те що шукають то звісно добре, але я хочу знати більше! Я ж спати не зможу! Жити далі як не знаю! 

- Мені мало цих слів. - голос зривається, а до очей підкочуються сльози, які я зі злістю змахую - бо тут не місце, та й не час розклеюватись - Я не просто хочу знати все! Я хочу допомогти, бо просто не зможу спокійно сидіти склавши руки. Будь ласка, скажіть що я можу щось зробити, якось допомогти в їх пошуках.

Западає хвилинна тиша, під час якої Войтович дивиться примружено-вивчаюче на мене, а тоді кидає погляд на Ростислава Романовича, який хмикнувши каже:

- Я ж тобі говорив..

Я не зовсім зрозуміла про що вони, але перезернувшись між собою, Войтович знову дивиться на мене

- Отже ти хочеш допомогти. 

- Так. - не роздумуючи, одразу киваю

- Лише своєму чоловіку готова допомогти, чи усім хлопцям що зникли?

- Усім звісно. - я ж усіх їх знаю. За ці роки з моменту АТО усі ці хлопці були в нас вдома. Та і Сергій.. Боже він же теж зник.. 

- Я зараз говорю не лише про групу вашого чоловіка Олю, а про усіх військових. І чи готові ви заради цього кардинально змінити своє життя?

Ось цього я аж ніяк не очікувала, й здивовано завмираю, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого..

- В якому сенсі кардинально змінити життя?

- Як мінімум переїхати до Києва і змінити роботу. То як?