Розділ 23

Ольга 

Руки в мене тряслись немов в припадочної, коли я намагаль провести пальцем по смартфоні, щоб підняти слухавку від командира військової частини Макара.

Цього чоловіка я за усі роки я бачила лише двічі, з моменту формування бригади Макара, й то на офіційних заходах на яких мені як дружині, дозволили бути присутньою, і він мені здався досить людяним. Принаймні не ставив з себе пупа землі, не ховався за чужими спинами, і до хлопців відносився хоч і сурово, але по батьківські. Проте особисто, без Макара, я з ним жодного разу не розмовляла, тож і дзвонити він міг лише тому що...

Ні... Ні, ні, ні, ні, ні ні-і-і...

Не можна. Не можна думати одразу про найгірше!!..

Мені довелось декілька разів глибоко вдихнути, щоб взяти себе в руки, підняти слухавку, й промовити несміливе:

- Ал-ло...

- Бажаю здоров'я. Ольга?

Трохи грубий, суворий голос, звучав абсолютно рівно, але що в мене зараз творилося в душі, то навіть словами передати не можна було! Макар вже майже два тижні не виходив на зв'язок! Я знала що в них завдання. А коли так, то відсутність зв'язку практично норма, але він говорив що все займе днів п'ять-шість, а минуло вже..

Боже... Аби тільки він, і його хлопці були живими!!!

- Так, це я..

- Олю, я не буду ходити окаляса, тож скажу прямо - ваш чоловік зник безвісти, як і вся його група. Відомостей про їх загибель в нас немає, тож вам скоро має надійти офіційне сповіщення про зникнення Макара безвісти за особливих обставин. Після чого вам потрібно...

Він все говорить, і говорить, а я після слів що Макар, разом з усіма хлопцями зник безвісти, практично нічого не чую.. В вузах дзвенить, серце б'ється десь в горлі, здавивши його спазмом і я ледь дихаю, раз за разом намагаюсь вдихнути гаряче серпневе повітря, але в середині в мене немов утворюється крижана пустеля..

Ні.. ні-ні-ні.. вони живі! Живі! Мають бути живими! Макар.. Боже.. Макар....

- ... ма-мо.. Мамо ти чуєш мене? Скажи хоч слово, мамо! Не лякай мене...

Я заледве можу сфокусувати свій погляд за застиглою завісою від сліз, яку Аліска, ставши на коліна переді мною, стирає своїми долоньками, й дивиться на мене переляканими очима..

- Мам.. що, що сталось? Мамусь, скажи мені, щось.. щось з татом?...

І от як?.. Як в мене зараз має повернутись язик, щоб сказати дитині, що її обожнюваний, люблячий татко, якого вона так чекала додому, не приїде... Що він зник.. безвісти пропав... Що він може бути будь де.. навіть мер...

Ні. Ні я не буду навіть подумки говорит це слово! Навіть допускати думку про те що його більше немає в живих. Він живий. Живий! Має бути! Має повернутись до нас! Але спершу, спершу потрібно дізнатись все що можна! Де були? Що сталось?! Коли з ними зник зв'язок! Макар багато чого розповідав мені, що і як має бути, і що робити в тій, чи іншій ситуації. 

Тож зараз головне зібратись, і взяти себе в руки! Телефон.. де мій телефон?

Гарячково оглядаюсь по сторонах, й бачу що він лежить під лавочкою, скоріше за все він просто випав в мене з рук, тож я швидко його підхоплюю, й підношу до вух, але Ростислав Романович вже відєднався, тож я одразу набираю його номер, схоплюючись на ноги, й починаю ходити туди-сюди в спробі заспокоїтись і зібратись.

- Слухаю Ольго. 

Ростислав Романович таки підіймає слухавку, хоч я вже думала, що мені доведеться набирати його знову.

- Ростислав Романович, вибачте що не дослухала вас, просто ваші слова дуже... - я замовкаю на мить хапанувши повітря - Я.. я хочу знати все. Усі подробиці: що, де, коли і як. Я хочу..

- Олю. Олю послухайте - перебиває він мене - Я не можу говорити про це. Тим більше по телефону, тому..

Але тут вже я його перебиваю, не даючи договорити. 

- Я знаю. Я все знаю, бо Макар мені не раз розповідав що і як, тому я хочу до вас приїхати. Я хочу знати що відбувається. Ви зобов'язані мені розповісти якщо не все, то хоча б те що можна!

На тому боці зависає напружена тиша, й командир Макара щось собі обдумує, але я теж здаватись не збираюсь!

- Ростислав Романович, я розумію що ви дуже зайнята людина, але я маю право знати. І якщо ви не розповісте мені, то я піду по усіх інстанціях. Достану до печінок усіх ваших командирів, але таки добюсь свого!

І я це зроблю. Я вже далеко не та наївна, несмілива дівчинка якою була колись! Я доросла, впевнена в собі жінка військового. Я мати. І заради свого чоловіка й батька моєї дити - переверну гори, але добюся бодай чогось!

- Добре Олю. Завтра я буду по справах в Києві. Адресу вам зараз скину, і чекатиму вас там о десятій ранку.

З грудей ніби частину грузу зняли, і навіть дихати стало хоч трішки легше..

- Я буду! До зустрічі.

Не накручувати себе Олю. Не панікувати. Все буде.. все мусить бути добре! Подумаєш зник - знайду! Все для цього зроблю, але знайду..