Розділ 23

Ольга 

Руки в мене тряслись немов в припадочної, коли я намагалась провести пальцем по смартфоні, щоб підняти слухавку від командира військової частини Макара.

Цього чоловіка я за усі роки я бачила лише двічі, з моменту формування бригади Макара, й то на офіційних заходах на яких мені як дружині, дозволили бути присутньою, і він мені здався досить людяним. Принаймні не ставив з себе пупа землі, не ховався за чужими спинами, і до хлопців відносився хоч і суворо, але по батьківські. Проте особисто, без Макара, я з ним жодного разу не розмовляла, тож і дзвонити він міг лише тому що...

Ні... Ні, ні, ні, ні, ні ні-і-і...

Не можна. Не можна думати одразу про найгірше!!..

Мені довелось декілька разів глибоко вдихнути, щоб взяти себе в руки, підняти слухавку, й промовити несміливе:

- Ал-ло...

- Бажаю здоров'я. Ольга?

Трохи грубий, суворий голос, звучав абсолютно рівно, але що в мене зараз творилося в душі, то навіть словами передати не можна було! Макар вже майже два тижні не виходив на зв'язок! Я знала що в них завдання. А коли так, то відсутність зв'язку практично норма, але він говорив що все займе днів п'ять-шість, а минуло вже..

Боже... Аби тільки він, і його хлопці були живими!!!

- Так, це я..

- Олю, я не буду ходити окаляса, тож скажу прямо - ваш чоловік зник безвісти, як і вся його група. Відомостей про їх загибель в нас немає, тож вам скоро має надійти офіційне сповіщення про зникнення Макара безвісти за особливих обставин. Після чого вам потрібно...

Він все говорить, і говорить, а я після слів що Макар, разом з усіма хлопцями зник безвісти, практично нічого не чую.. В вухах дзвенить, серце б'ється десь в горлі, здавивши його спазмом і я ледь дихаю, раз за разом намагаюсь вдихнути гаряче серпневе повітря, але в середині в мене немов утворюється крижана пустеля..

Ні.. ні-ні-ні.. вони живі! Живі! Мають бути живими! Макар.. Боже.. Макар....

- ... ма-мо.. Мамо ти чуєш мене? Скажи хоч слово, мамо! Не лякай мене...

Я заледве можу сфокусувати свій погляд за застиглою завісою від сліз, яку Аліска, ставши на коліна переді мною, стирає своїми долоньками, й дивиться на мене переляканими очима..

- Мам.. що, що сталось? Мамусь, скажи мені, щось.. щось з татом?...

І от як?.. Як в мене зараз має повернутись язик, щоб сказати дитині, що її обожнюваний, люблячий татко, якого вона так чекала додому, не приїде... Що він зник.. безвісти пропав... Що він може бути будь-де.. навіть мер...

Ні. Ні я не буду навіть подумки говорити це слово! Навіть допускати думку про те що його більше немає в живих. Він живий. Живий! Має бути! Має повернутись до нас! Але спершу, спершу потрібно дізнатись все що можна! Де були? Що сталось?! Коли з ними зник зв'язок! Макар багато чого розповідав мені, що і як має бути, і що робити в тій, чи іншій ситуації. 

Тож зараз головне зібратись, і взяти себе в руки! Телефон.. де мій телефон?

Гарячково оглядаюсь по сторонах, й бачу що він лежить під лавочкою, скоріше за все він просто випав в мене з рук, тож я швидко його підхоплюю, й підношу до вух, але Ростислав Романович вже від'єднався, тож я одразу набираю його номер, схоплюючись на ноги, й починаю ходити туди-сюди в спробі заспокоїтись і зібратись.

- Слухаю Ольго. 

Ростислав Романович таки підіймає слухавку, хоч я вже думала, що мені доведеться набирати його знову.

- Ростислав Романович, вибачте що не дослухала вас, просто ваші слова дуже... - я замовкаю на мить хапонувши повітря - Я.. я хочу знати все. Усі подробиці: що, де, коли і як. Я хочу..

- Олю. Олю послухайте - перебиває він мене - Я не можу говорити про це. Тим більше телефоном, тому..

Але тут вже я його перебиваю, не даючи договорити. 

- Я знаю. Я все знаю, бо Макар мені не раз розповідав що і як, тому я хочу до вас приїхати. Я хочу знати що відбувається. Ви зобов'язані мені розповісти якщо не все, то хоча б те що можна!

На тому боці зависає напружена тиша, й командир Макара щось собі обдумує, але я теж здаватись не збираюсь!

- Ростислав Романович, я розумію що ви дуже зайнята людина, але я маю право знати. І якщо ви не розповісте мені, то я піду по усіх інстанціях. Достану до печінок усіх ваших командирів, але таки доб'юсь свого!

І я це зроблю. Я вже далеко не та наївна, несмілива дівчинка якою була колись! Я доросла, впевнена в собі жінка військового. Я мати. І заради свого чоловіка й батька моєї дити - переверну гори, але доб'юся бодай чогось!

- Добре Олю. Завтра я буду у справах в Києві. Адресу вам зараз скину, і чекатиму вас там о десятій ранку.

З грудей ніби частину вантажу зняли, і навіть дихати стало хоч трішки легше..

- Я буду! До зустрічі.

Не накручувати себе Олю. Не панікувати. Все буде.. все мусить бути добре! Подумаєш зник - знайду! Все для цього зроблю, але знайду..