Розділ 21

Зрозумівши що бовкнула щось не зовсім те, і що підтримки, чи цікавої інформації вона від мене не отримає,  Ольга злісно цокає язиком і не прощаючись скидає дзвінок..

М-да.. хороша дружина, нічого не скажеш..

Ось це то дружина Сергію дісталась, але.. це не моє діло, тож я намагаюсь менше думати про неї, проте коли в вечері дзвонить Макар, все ж розповідаю йому про нашу розмову..

- Що я тобі скажу маленька, Сергій її не вибирав, і якби мав можливість то таку як вона, точно в дружини собі не обрав би. А на рахунок того що ви не знаєте де ми і що до чого - то я тобі вже говорив, це не телефонна розмова, та і краще тобі не знати що до чого. Як то кажуть - меньше знаєш - краще спиш. Та і я просто не хочу щоб ти зайвий раз переживала. Але.. в нас все добре.

Я це все й так розумію, але спробуй змусь себе не хвилюватись, чи не думати! Ці думки, як нав'язливі комарі, всерівно лізуть в голову скільки їх не відганяй..

Далі, наша розмова зводиться до Аліски і сімейно-побутових питань, і лише наприкінці розмови, Макар обережно повідомляє мені що їх переводять в інше місце, і там може не бути зв'язку, тож спілкуватись буде важко, та він по можливості даватиме про себе знати...

І от якщо до цього було важко і страшно за життя чоловіка, то після цього переведення, стало ще гірше! Дзвінки від Макара практично припинились. Раз на кілька днів я могла отримати від нього повідомлення, відкриваючи які тряслись руки:

"Я живий. Кохаю"

Або

"Кохаю вас. Все ок"

Невідомість, і ті страшні речі що показували по телевізору доводили до ручки, й лише Аліса змушувала мене триматись. А коли нарешті за пів року, фаза активних бойових дій закінчилась, я не тямлячи себе від щастя бігла з Алісою на перон, зустрічати чоловіка!

Живий! Дома. Яке ж щастя!

*

Наше життя знову закрутилося, і стрімко стало мінятись після повернення Макара додому. Виявилось що вони з Сергієм і на лінії бойових дій побували, і хлопців з оточення виводили, і приїхали медалями за заслуги обвішані.. Та побувши вдома не більше місяця, всю їх групу, яка сформувалась за час бойових дій на сході, відправили на пів року на навчання до Канади, після якого, вони часто відправлялись на схід для виконання якихось місій, адже хоч і фаза активних бойових дій скінчилась, і українці зажили більш-менш спокійно, та напруга на сході країни не спадала,тож робота в групі мого чоловіка велась усі роки до початку повномасштабного вторгнення, яке впало на нашу країну холодного лютневого ранку..

На той час Макара в дома не було, ще за місяць до цього, практично одразу після новорічно-різдвяних свят, їх групу терміново викликали до штабу. Вже тоді Макар став попереджувати мене, що ситуація практично критична, і добром все що ділось на той час це не скінчиться, та все ж, війна застала зненацька і нас, адже ніхто не міг подумати що все це виллється в повномасштабна втогнергнення..

Макар зміг зв'язався зі мною лише близько в обіду:

- Мила, часу в мене мало, тому про головне. Береш Аліску, садиш в автомобіль, і гайда до Польщі! Звяжишся з моєю двоюрідною сестрою, вона вас приютить.

В мене в душі все хололо. Страх, переживання, невпевненість, паніка, все це змушувало тремтіти душею і тілом, від невідомості. А ще страх за самого Макара, який зараз десь там, серед перших, зустрічає навалу років біля Києва..

- Макар! Я не хочу їхати. Не хочу тебе покидати! Невже все настільки погано? Невже вони таки захоплять нас?!

- Не захоплять! Ми не дамо цьому статись! Допоки я живий. Допоки б'ються мої хлопці. Допоки кожен українець вірить і бореться - ми не впадемо! Не здамося цій лисій навалі. Вір в це дівчинко моя! Ми вистоємо! Ми сильні!

Сльози текли по обличчю від хвилювань і страху, але й гордість розпиралс груди за мого чоловіка. За кожного воїна, який зараз захищав нашу країну! І я вирішила:

- Не поїду. 

- Олю..

- Ні. Не поїду. - я рішуче перебила Макара - Поки ти борешся, я тебе теж підтримуватиму. І буду тут. Стільки - скільки зможу! І лише якщо буде зовсім вже погано, в я сподіваюсь ви вистоїть! Лише якщо вони будуть йти сюди, лише тоді я поїду.

Макар кричав на мене щоб я їхала. Тиснув тим, що там йому буде спокійніше. Що Сергійова Ольга, і Ігорова Наталя вже поїхали. Що дружини тих хлопців з його групи, хто одружені, теж поїхали в безпечні місця, але я стояла на своєму. Не поїду. Не залишу. Я вірю в нього! І в наших котиків. Отож буду тут, стільки, скільки зможу! І чекатиму! Чекатиму чоловіка додому!

*

І знову дніпотяглися в тривозі і очікуванні. Повітряні тривоги. Біганина по сховищах. Вибухи від ракет і шахедів. Десятки, а тоді і сотні цивільних загиблих в перші дні. Тисячі біженців зі східних регіонів, які почали їхати на захід нашої країни, або за кордон..

Це все було страшно, але ми вистояли! Не здалися. Стримали навалу! І ні за три дні. Ні за три місці. І ось уже третій рік вони не можуть захопити нас! 

Більшість наших військових котиків, буває в дома раз на пів року, на затверджених два тижні, але Макар, і його група яка виконує таємні бойові доручення, такого графіку не має. Тож чоловіка я можу бачити частіше, раз на два-три місяці, але нажаль лише на кілька днів, які їм дають на перепочинок. Ось і зараз, я гуляю з Алісою парком, проходжу біля фонтану, де колись Макар робив мені пропозицію, і стискаю в руках телефон, очікуючи його дзвінка. Я знаю що скоро в них має закінчуватись чергова місія, і він приїде додому, нехай лише на кілька днів, але як же я цього чекаю!

І тут ніби відповідь на мої думки, в руках починає дзвеніти телефон, проте коли я бачу хто дзвонить, всередині все стискається від хвилювання.. 

Ні... Ні.. тільки не це ....