Розділ 19

Травень 2014 рік

Ольга 

- Я їду на Донбас..

Від цих слів все почало холонути в середині мене, покриваючись крижаною кіркою льоду.. Я знала що це буде.. Боялась цього і наївно думала що АТО, що почалось місяць тому нас не зачепить..

Я знала що мій чоловік хоч і лікар, але військовий.. Знала що має зобов'язання перед нашою країною, а ще, що в нього посилене відчуття честі і справедливості.. Він рвався ще на Майдан в лютому їхати, і лише наша донечка, якій на той час саме виповнилось кілька місяців, втримала його в дома. Але бойові дії, що зараз розгорталися на сході нашої країни, вже не могли тримати його вдома. Як і не міг він ігнорувати виконання наказу, що от-от мав поступити зверху.

Я знала що це неминуче, але сліпо не хотіла цього приймати. Відпускати Макара на війну... Знаю що треба. Знаю що він там потрібен як ніхто, адже може рятувати наших поранених хлопців, лікуючи і відвойовуючи їх у смерті, але як же не хочеться його відпускати! Знаючи яка смертельна небезпека буде щодня висіти над ним - я егоїстично не бажаю його відпускати з дому!!!

Сльози струмком починають котитись з моїх очей, а я можу лише заперечно хитати головою, притискаючи до серця притихшу на руках донечку...

Ні.. ні-ні-ні.. не хочу.. не відпущу... Якщо з ним щось станеться..

- Ну-ну, дівчинко моя кохана.. - Макар в два кроки опиняється біля мене, й загортає нас з Алісою в свої обійми - Будь ласка рідна, не плач!!!

Мій чоловік хапає моє обличчя в долоні, й губами починає висушувати мої сльози..

- Все буде добре, чуєш! Зі мною все буде добре! Не хвилюйся, я буду в тилу рятувати наших хлопців. Але я мушу бути там, ти ж знаєш! Розумієш наскільки це важливо, особливо зараз!

- Знаю.. 

Ледь вичавлюю з себе, бо дійсно знаю, розумію, проте егоїстично не хочу відпускати від себе чоловіка, який буде там в смертельній небезпеці. 

Макар знову пригортає нас з донькою до себе. Цілує її в лобик, мене в губи, і з глухим стогоном заривається в моє волосся, жадібно вдихаючи мій запах, а тоді рішуче відсторонюється.

- Виїзд завтра зранку, потрібно зібратись...

Решта вечора пролітає в суцільній біганині. Макар зусереджено збирає все що може знадобитись в великий рюкзак і спортивну сумку, а я намагаюся і йому допомогти, і паралельно щось приготувати йому з собою в дорогу, адже де він буде, як добиратиметься на інший край країни, чи буде мати змогу десь перекусити, я нічого цього не знаю. І Макар мовчить, лише повторює що все буде добре, а подробиць мені краще не знати..

Коли зі зборами нарешті завершено, і ми втомлені лягаємо в ліжко, усвідомлення того що завтра Макара вже не буде поруч, і невідомо коли він зможе знову опинитись вдома - накриває мене задушливим холодом. Я беззвучно хапаю ротом повітря, з очей починають текти гарячі струмки сліз, і все що я можу, це вчепитись пальцями в чоловіка, й сховавши обличчя в нього на шиї гірко розплакатись..

- Кохана моя! Дівчинко, заспокойся! - Макар одним рухом перевертає мене на спину й нависає зверху, стираючи сльози в мого обличчя - Зі мною все буде добре, чуєш! Я обіцяю тобі що повернусь додому! Ти мені ще сина народити маєш, і жодне кацапське поріддя не стане мені на заваді повернутись до тебе! Чуєш?!

- Чую..

Я згідно киваю, намагаючись зупинити новий потоп. Досить. Плачу завтра, коли він поїде, а зараз, я хочу насолодитись своїм чоловіком, який схоже думає так само, бо різко долає відстань між нами й палко цілує, закріплюючи свою обіцянку! З'єднує наші тіла і на короткий час, змушує забути про все на світі, а тоді не випускаючи зі своїх гарячих обіймів, вкладає мене спати.

Будильник дзвонить коли за вікном лише займається світанок. Макар не тратить часу на сніданок, лише по військовому швидко одягається, а тоді завмирає над колискою донечки. Він ніжно гладить кінчиками пальців пухку щічку, й легенько цілує чорняве волоссячко.

Я заледве стримую себе щоб не розплакатись прямо вже, бо чудово розумію як важко Макару нас залишати...

Він підіймає очі на мене, й розставляє руки, запрошуючи в свої обійми, в які я одразу кидаюсь, відчайдушно обіймаючи чоловіка у відповідь..

- Бережи себе.. Будь ласка, будь обережним..

- Буду рідненька! - Макар стискає мене в своїх обіймах до хрусту, зариваючись обличчям в вигін моєї шиї. Завмирає так на хвилину, а тоді відсторонивши трохи, жадібно накидається на мої губи і цілує. Цілує. Цілує! Вкриває все обличчя дрібним поцілунками, й відчайдушно шепоче між ними:

- Бережи себе. І нашу Аліску. Чекай мене. Я приїду. Обіцяю! 

Чоловік ще раз мене палко цілує, а тоді рішуче відсторонює, й більше не дивлячись на мене, підхоплює рюкзак і сумку й швидко виходить з квартири..

Я дивлюся на зачинені двері за якими зник мій чоловік, і глухі ридання зриваються з моїх губ.. Ноги більше не тримають мене, й я сповзаю по стіні на підлогу...

Господи, де ж видерлись на нас ці кацапи? Чому? За що? Навіщо?..

Серце розривається від страху за Макара. Аби тільки з ним все було добре. Аби тільки повернувся до нас..

Наступні тижні зливаються для мене в один каламутний день.. Я постійно стежу за новинами, які лякають тим що відбувається на сході нашої країни. Макар намагається дзвонити щодня. Бодай на хвилину, але мені достатньо і цього - просто дізнатись що з ним все гаразд. Все наше розмірене життя якось стало на паузу, і лише Аліса вириває мене з цієї каламуті..

Турбота про нашу донечку, стає тією віддушеною, яка тримає мене на плаву і задає ритм кожному дню. Розбудити, погодувати, помити, переодягнути, погуляти.. Чіткий режим хоч трохи заспокоює, хоча й не знімає хвилювання за чоловіка, який знаходиться бог знає де..

Ми якраз гуляли з Алісою парком, коли мені подзвонив батько. Я так і спілкуюсь лише з ним, а мати і брат про мене на щастя більше не згадують. Батько дзвонить двічі на місяць, але ми кілька днів тому розмовляли, тож всередині все напружується - хоч би нічого не сталося..