Розділ 13

Сергій 

- Як ти?..

Мій голос трохи тремтів від хвилювання. Я вже з пів години просто сидів біля ліжка Олі, боячись навіть торкнутись її руки щоб не розбудити. Та що там, я навіть дихав через раз, розглядаючи її красиве але бліде обличчя з синцем біля скроні. Стерту шкіру на долоні лівої руки, я мене аж тіліпало від думки що вона могла загинути..

 І все через мене...

Через те що я не втримався почувши що Оля була поряд, і таки пішов в ту кімнату - бодай побачити її. Знову подивитись в її нереальні очі..

А вона сиділа така прекрасна з малюком на руках, наче неземна.. Наче з образів зійшла.. І дивилась так, що в середині все переверталось...

Ноги самі мене понесли до неї.. Бути поруч. Доторкнутися. Відчути.. Я знав що не зможу образити її відвертим доторком, хоча до ломоти в тілі хотілось знову відчути її губи, тому й сів просто на підлогу, обійнявши руками її ноги..

- Я такий дурень.. - сказав я їй тоді.

 Так, вона не зрозуміла про що я, проте розумів я. Я сам все спаскудив.. Так, з допомогою її братика, але все ж.. Хто забороняв мені подзвонити тоді до неї? Чому я взагалі повірив словам Ігоря, якщо більше місяця постійно розмовляв з Олею, відмічаючи яка вона чудова, а сам.. 

Дурень.. Сліпий ображений дурень - як й повірив чужим словам навіть не перевіривши їх правдивість. І ще більший дурень, що замість того щоб самому до неї поїхати, вирішив залити горе, й забутись в обіймах іншої...

Ось тепер і маю - не кохану жінку за дружину, і тестя що готовий розірвати усю мою родину - якщо я надумаю покинути його безцінну доньку...

Мені було похріну щоб він зробив зі мною, я б просто поїхав з міста і все, але підставити тим самим батьків і сестру я просто не міг. А ще вагітність Ольги.. Як я міг відмовитись від власної дитини? Все це на кучу навалилось і я здався під тиском своїх і її батьків..

І ладно що я вже в цьому варюся, так ще й Олю зачепив...

Вона зараз лежала на білих простирадлах, розгублена, здивована, і дивилась так, наче не вірила сниться їй це чи ні...

- Пробач мене.  - тихо видихнув, схилившись ближче до її ліжка, й обережно торкнувся її пальчиків своїми - Я не хотів накликати на тебе біду..

- Ти не винен... - Оля стисла мої пальці у відповідь, блукаючи очима по моєму обличчю - Ні ти, ні я нічого поганого не робили - ми просто розмовляли. А те що я попала під колеса авто - взагалі до тебе не відноситься, бо я...

Оля різко замовчала, й швидко заплющила очі,  відвернувши голову, та я встиг помітити сльози що почали збиратись на дні її очей, і від цього наче ножем по серцю різануло..

- Оль! - я підсунувся вже впритул до її ліжка, з твердим наміром дізнатись що сталось і допомогти чим зможу - Скажи мені що сталось. Дозволь допомогти хоч чимось. Прошу...

Вона сумно посміхнулась, і сльзинка таки зірвалась з кутку її очей..

- Для чого тобі мої проблеми? В тебе тепер є родина, а я.. - Оля знову спробувала посміхнутись, та стільки болю і гіркоти було в цій посмішці, що в мене все стислось в середині - За два дні я просто зникну з вашого життя..

- Що?!! - мане аж підірвало з крісла - Тільки не говори що це правда і ти дійсно вирішила втекти з дому! - я не міг в це повірити як почув, а зараз.. - Оль, це дурість. Усі сваряться, це нормально. Ну посварилась ти з братом - це ж не привід йти з дому, і...

- Стоп! Чекай. З чого тивзалі взяв що я просто посварилась з Ігорем?.. - усунувши брови до кучі вимогливо запитала в мене

- Я випадково підслухав його розмову з Наталею. Ігор говорив їй що розібрався з тобою, а ти психанула й вирішила втекти з дому, та попала під колеса автомобіля.. Загалом так я й дізнався що ти тут і одразу приїхав...

Оля ж на мої слова лише глузливо хмикнула, й знову гірко посміхнулась..

- Ну звісно.. Що ще мій дорогоцінний братик міг сказати? Потрібно ж було якось себе вигородити перед іншими, а то його недолуга сестричка навіть з дому піти без приколів не змогла..

Стільки гіркоти й зневаги було в її голосі що тут і без слів було зрозуміло - в словах Ігоря була лише капля правди..

- А насправді?..

- А насправді він вкотре нагадав мені що я своїм існуванням псую йому життя, і що мене взагалі не мало бути на світі! Після чого моя мати сказала що хотіла сина, бо її коханий Ігорюша в дитинстві дуже хворів і інша дитина мала стати йому заміною якщо помре. А народилась я! Дівчинка. І мене не здали в притулок лише тому що бабуся заступилась. Та і що люди скажуть?! То скажи мені Сергію - могла я продовжувати залишатись в тому будинку, поруч з людьми які мене терплять лише тому що бояться суспільного осуду?!!

Гнівно випаливши все це Оля впала на подушку, й прикрила очі. З під прикритих повік по обидві сторони потекли сльози, ховаючись в темному волоссі розкиданому по подушці.. Я дивився на бліду, змучену дівчину й просто не мав слів що сказати..

Як? Як взагалі таке можна сказати власній дитині?... 

А Оля.. я не уявляю що вона відчувала тоді коли це почула.. Що відчуває зараз.. Як їй взагалі жити з усвідомлення того що найрідніші люди буквально хотіли викинути її з власного диття..

В мене просто не вистачало слів, вони не могли зібратись в логічне речення щоб бодай якось втішити дівчину.. Я не знайшов нічого краще ніж опинитись в неї на ліжку й обійняти, міцно стискаючи її тендітне тіло в своїх обіймах, втішаючи Олю бодай так..

- Мені шкода маленька.. Так шкода..

Я гладив її плечі і спину, обережно стискаючи крихке дівоче тіло в своїх обіймах, боячись завдати їй болю. Вдихав солодкий аромат її волосся, й таки кілька разів поцілував у скроню..

Оля спершу завмерла в мої руках, не знаючи певно як реагувати, а тоді тихо видихнувши пригорнулась до мене тісніше, стискаючи в кулачках краї мого светру..

- Я не знаю що тобі сказати.. Не знаю як втішити, бо це.. ця ситуація.. Я просто не уявляю яке виправдання знайти твоїм батькам і брату, щоб якось вгамувати твій біль, але... - Я відхилився буквально на трішки, щоб отримати змогу поглянути в найдорожчі синьо-зелені очі - Ти не одна.. Нехай я навіть не можу бути поруч з тобою так як би хотів - але я завжди прийду тобі на допомогу! Не залишу в біді, тільки прошу - не зникай! Дай можливість хоч інколи бачити тебе..