Розділ 10

Позачергово! Дякую за 50♥️

Ольга 

- Ти не можеш, так?! Ти не можеш не спаскудити мені життя! - став кричати на мене Ігор, щойно переступивши батьківський поріг, й став так грізно насуватись на мене, наче хотів вбити просто на місці.

Після того як Він в компанії Ольги побачили нас разом, Сергій в секунді застиг, а після просто мовчки піднявся, й не поглянувши більше на мене вийшлов з кімнати, прихопивши з собою злющю як відьму дружину.

Ігор не накинувся на мене одразу з криками лише тому, що в мене на руках спав його син, а за стіною було повно гостей. Тож кинувши на мене гнівний погляд, він вийшов з кімнати - та я знала що це затишшя перед бурею, і ще навіть не уявляла якою..

Ми з батьками якраз увійшли до нашого будинку. Мати була така ж роздратована як і Ігор, а батько кидав на мене похмурі погляди під якими хотілось стиснутись і забитись в куток, та я переборола в собі цей порив. Мені не було чого боятись. Я не відчувала за собою жодної провини - бо я нічого не зробила, і винною нівчому не була! Тож замість того щоб знітитись, я натомість високо підняла голову, склала руки на грудях, й чи не вперше прямо подивилась на брата .

- І чим же я тобі так заважаю?! Що я зробила?! Я тихо сиділа собі в кімнаті! І абсолютно нічого не робила!

- Та краще б ти взагалі не жила ! Щоб ти знала - тебе навіть не мало бути на цьому світі і в цій родині!

Від його слів в мене просто на мить стався ступор. Як це?.. Я кинула погляд на матір, що мовчки дивилась на мене мало не з огидою. Тоді на батька, який одразу відвів погляд, і мені стало якось не пособі - що вони від мене приховують?! Я насуплено перевела погляд назад на брата, в якого від злості мало піна з рота не йшла:

- Що значить мене не мало бути?

- А те й значить! Що ти з'явилась на світ лише тому, що я в дитинстві дуже хворів, й батько так вирішив перестрахуватись...

Я... е... я навіть головою потрусила й зажмурилась на мить не в змозі сприйняти ці слова. В мене просто мову відняло від цих слів і те що ніхто йому не заперечив означало що.. 

Це означало що він говорить правду.. А тому.. Тому .. Мій мозок просто відмовлявся переварити і проаналізувати слова Ігоря.. 

Я подивилась на батька, який присоромлено відвів від мене погляд, а тоді на матір, яка дивилась на мене так, наче я якийсь бруд під її нігтями..

- Мам.. що він.. чому... - бляха та я навіть думку нормально сформувати не могла! Я завжди думала що мати просто більше любить старшу дитину. Сина. А я.. а тут ...

- Що мам?! Що мам! Що ти від мене хочеш почути? Правду?! То вона така - я не хотіла тебе. І народила лише тому що в Ігорюши в дитинстві був дуже слабкий імунітет. Він вічно хворів і лікарі не давали жодних шансів. От твій батько і наполіг зробити ще одного сина! Сина! А вийшла ти! Я навіть тебе в роддомі залишити хотіла, та твоя баба, його мати - тикнула вона пальцем в батька - Не дала тебе залишити. Та і що б люди сказали?! Тож ти маєш бути вдячна що на світ з'явилась! І що виросла в сім'ї а не в притулку...

Це..

Це просто...

Просто щось неможливе...

Кожне слово матері, наче вганяло в мене розпечений ніж. Я просто не могла.. не могла повірити що це мені говорить жінка що мене народила.. моя рідна мати.. З моїх очей потекли сльози від її безжальних слів, а я навіть не помічала цього..

Душевний біль був такий сильний, наче в мене щойно вирвали серце. Я дивилась на найрідніших мені в світі людей - на батьків і брата - а бачила холодних, байдужих, жорстоких і черствих, абсолютно чужих людей..

Мати.. рідна мати народила мене лише тому, що думала що помре старший син.. Вона хотіла народити сина - а вийшла я...

Тільки хіба я в цьому винна?! Хіба я заслуговую на таке відношення?! Мене просто рвало з середини від образи й обурення водночас, але..

Досить! Досить цього з мене. Я не дозволю, не дозволю більше мене принижувати і знущатись. Я різко витерла обличчя, й знову горло скинула підборіддя:

- Добре. Раз я вам усім така ненависна і непотрібна - тоді я піду. Не буду вас "любі родичі" обтяжувати своєю присутністю. І ноги моєї більше в цьому домі не буде! Щасливо залишатись!

Розвернувшись, я швидко чкурнула з залу до своєї спальні, де біля столу стояв мій рюкзак, з яким я приїхала. Я не стала збирати жодні речі - захопила лише його і свої документи. Мені вже вісімнадцять - тож я маю повне право йти куди хочу!

Я заледве стримувала всю ту бурю в собі, яка наче рвала мене на частини. В голові раз за разом я чула жорстокі слова матері. Бачила байдуже, трохи винувате обличчя батька, і зухвале й зневажливе Ігоря, й заледве стримувала себе щоб не розклеїтись просто зараз.

Вискочивш зі своєї кімнати, я в секунді впихнула свої ноги в кросівки, й вискочила в ніч, гучно гепнувши дверима наостанок, й понеслась куди очі бачили...

- Оля.. - десь позаду я почула як покликав мене батько, та я не збиралась повертатись! Для чого? Щоб почути яка я невдячна?.. Щоб знову чути образи від брата і матері? Сльози таки потекли з моїх очей і я ще швидше кинулась геть, тікаючи від свого колишнього дому, байдужих, жорстоких до мене людей, і від батька який ще кілька разів для чогось гукав мене..

Я нікому не потрібна. Одна.. Сирота приживих батьках...

Ридання стали вириватись з мого горла, й я затуляла їх рукою щоб не кричати на всю вулицю, й не лякати рідкісних в цей час перехожих.. Я бігла вперед, не розбираючи, просто не бачачи дороги від сліз, а тоді різкий спалах світла, пронизливий звук автомобільного клаксону, скрегіт гуми об асфальт, різкий спалах болю і темрява...