Розділ 8

Ольга

Подзвонити чи ні?

Я сиділа на вокзалі в Хмельницькому, очікуючи пересадки на інший потяг, і крутила в руках телефон. Усі мої думки були лише про Сергія.. Нашу розмову.. Поцілунок.. 

Це все було настільки емоційно що.. Мене просто розпирало від відчуттів! А ще цікавило - а як буде далі? 

Хотілось подзвонити до Сергія. Поговорити.. Розпитати що і як.. Як нам тепер бути?.. і чи.. чи буде взагалі ось це - "нам"..

Мені б цього хотілося! Дуже! Мені дуже сподобався Сергій! А наш поцілунок... Такий п'янкий, такий солодкий.. ніколи не думала що цілуватись так приємно! Що це такі нереальні відчуття!

Я знову поглянула на телефон, не в змозі наважитись самій набрати Сергія, але тут телефон в руках завібрував, а в мене аж очі від здивування розширились - мені телефонувала Наталя..

Ми ще взимку обмінялись номерами, але так жодного разу і не спілкувались по телефону, а тут вона сама дзвонить..

Щось передчуття в мене не дуже гарне. Аж відчуття тривоги тілом прокотилось, але я таки підняла слухавку..

- Ало..

- Привіт Оль, ще раз.. 

Голос в Наталі був якийсь дивний. Не то переляканий. Не то розтривожений..

- Привіт. Щось сталось? - і одразу думка - хоч би усі живі, здорові були...

- Ой Оль.. В нас тут через тебе будинок двигтить.. - знервовано видала Наталя, а в мене знову очі на лоба полізли:

- Через мене?! Чому?

Наталя зітхнула й на мить замовкла, ніби з думками збиралась, а тоді стишеним голосом, ніби боялась що її зараз почують, швидко почала говорити:

- Коротше, Сергій два місяці зустрічав з однією дівчиною. Її теж звуть Оля. І.. сьогодні вона зі своїми батьками прийшла до нас і.. Коротше вона вагітна. І тепер батьки і наші, і її, змушують Сергія на ній одружитись..

Добре що я сиділа... 

Що я відчула?.. якесь заціпеніння.. Ніби все в тілі почувши ці слова вкрилась товстим шаром криги і завмерло.. Навіть думки в голові наче хто на паузу поставив. Не думалось... Не відчувалось.. Просто якийсь ступор..

А Наталя тим часом продовжила:

- Сергій спершу шоковано мовчав, поки батьки між собою почали обговорювати що весілля потрібно зіграти якнайшвидше, а тоді просто зірвався. Говорив що цього не може бути. І одружуватись він не хоче і не збирається. І взагалі він хотів розійтись, бо йому подобається інша... Коротше це капець якийсь.. Я так зрозуміла що розійтись він захотів саме через тебе, хоч імені твого і не називав..

Я слухала те що говорить Наталя - і просто не могла повірити в те що там зараз відбувається.. Чомусь ясно могла уявити і їх дім, хоч ніколи в ньому не була, і той скандал.. Мої відчуття зараз немов хто заморозив, а я натомість чомусь намагалась зрозуміти що зараз відчуває Сергій, коли його ось так просто загнали в кут. Чомусь думала про те, щоб на його місці зробила я, і розуміла що.. це ж дитина.. Він не кине свою дитину.. Я б точно не змогла...

- Оль... Чому ти мовчиш? - тихо запитала в мене Наталя 

- Я не знаю що тобі сказати.. - ледь змогла промовити я, бо в голові якось пусто було, а тоді.. - А чому ти мені дзвониш, і ось це все розповідаєш?..

- Просто.. - вона голосно видихнула - Оль, ти хороша дівчина, але Сергій.. він зараз психує, та всерівно не покине вагітну дівчину і свою дитину, тож.. краще забудь його і.. не дзвони йому більше..

Я не стала далі слухати і щось говорити, а просто скинула дзвінок, й прикрила очі..

Це просто.. я не знала як описати цю ситуацію.. як сприймати її... Єдине що я зараз розуміла - тепер ніякого "ми" між мною і Сергієм не буде...

Далі я все робила наче на автоматі. Пішла на перон, сіла до потягу. Усі думки наче в'язли в густому сиропі, заважаючи ясно мислити. А ще було боляче, наче сама доля гарного ляпаса мені вліпила - от навіщо було мене зводити з Сергієм, давати таку гарячу надію на продовження, а потім так різко забирати. Наче цукеркою перед ніс поклали і як тільки я до неї потяглась - різко забрали...

Потрапивши нарешті в гуртожиток, я просто безсило рухнула на ліжко, а прагматичний мозок видавав лише одну здорову думку - значить це не мій чоловік. Не для мене.. І хоч серце моє було категорично з цим не згодне, але вдіяти я нічого не могла...

За два тижні мене набрав Ігор, і глузливо засміявшись запитав, чи зможу я приїхати додому, бо всю нашу родину запросили на весілля до брата Наталі..

Від цього питання серце ніби шпичкою проштрикнули, і я заледве стримала себе щоб не сказати щось в'їдливе, чи не закричати на нього, й не сказати все що я про нього думаю... Натомість я змусила себе надати голосу найбільш веселий і безтурботний вигляд, і сказала що ніяк не зможу, бо вже буду працювати..

Ще за два тижні, в неділю, я прокинулась удосвіта.. Сонце лише сходило, а мені чомусь хотілось плакати - сьогодні Сергій одружується..

Ми ж практично не знайомі! І я розумію що він не мій. Нічого мені не обіцяв і взагалі - ми майже чужі люди, але.. Чому ж мені болить?.. 

Я знову і знову крутила в руках телефон, а тоді плюнула й таки написала йому повідомлення:

"Вітаю з днем весілля! Сподіваюсь ти будеш щасливий.."

Відправила, а тоді подумала - навіщо я це зробила? Для чого?

Та перш ніж я встигла сама собі дати відповідь, буквально за хвилину як я відправила те смс, телефон завібрував в моїх руках - мені дзвонив він.. Сергій..

Руки затряслись, горло перехопило, але я таки підняла слухавку..

- Ало...

- Привіт.. - в мене подих перехопило від його голосу. Тихого і... сумного.. - Дякую.. за привітання..

- Я.. - тепер вже думка відіслати йому привітання геть не здавалась мені доречною, але.. - Я справді бажаю тобі щастя..

Ми затихли.. ніхто з нас не знав що сказати, але і сил розірвати дзвінок просто не було..

- Оль.. Вибач...

Я нічого не відповіла. Просто не змогла, бо горло здавило спазмом, а з очей потекли сльози, і щоб Сергій не почув що я плачу - скинула дзвінок..