Пролог

Присвячується усім нашим захисникам і захисницям,

 та їх найріднішим людям, що кохають, хвилюються, 

і терпляче чекають своїх котиків додому!

🖤🖤🖤

"Усі персонажі і події є вигадкою автора. Будь які збіги - випадкові."

Серпень 2024

- Ми в повній сраці!

Над головою все затягувало їдучим чорним димом що випікав очі, поруч свистіли кулі, вибухали снаряди, і все що в даний момент врятувало мою групу від неминучої смерті, це те що ми встигли впасти в здоровенну вирву від розірваного снаряду..

Земля гула і стогнала, наче величезний звір, якого методично рвуть на шмаття. Я чув як криють матами кацапське поріддя мої побратими, і кожен з нас зараз відчував краплину страху, що цей день стане для нього останнім. 

В війні немає нічого красивого. Це криваве місиво сповнене пострілів, страху, відчаю, болю і смерті. Серед всього цього ми тримаємось лише на вірі, надії і бажанні жити, щоб повернутись додому і обійняти найрідніших нам людей..

Моя група отримала завдання - тихо зайти на територію ворога, зібрати розвід-дані, знищити ціль, і так само тихо повернутись назад.

Зайшли тихо, не без складнощів, але змогли попасти в тил ворога, як робили вже з десяток разів за ці роки. Без зайвого шуму знищили ціль, ледь стримуючи себе щоб не перебити усіх "орків" в найближчому радіусі, але не можна. Ну як, спробувати звісно можна, але тоді шанси повернутись назад і передати дані що ми здобули дорівнюють нулю. Нас лише шестеро - піднімемо шум, і ми в кращому разі одразу трупи..

Роботу зробили тихо, і вже майже вийшли на нашу територію, як попали в засідку..

- Скіф! Зв'язок! - крикнув не відриваючи голови від землі, стираючи з обличчя чорну землю якою нас присипало після вибуху 

- Скіф двохсотий.. - з болем рикнув Тихий, і я відчув як кольнуло й стислось серце за побратима. В нього вдома жінка недавно сина народила, він додому після завдання їхати мав, а тепер.. теж поїде, тільки не так як мав..

- Бак, зв'язок..

- Вже. Координати кинув..

- Тоді чекаєм! Всім зайняти позиції, кругова оборона. Ми маємо вийти звідси!

А далі почалось пекло. На нас вправно суноло не меньше двох десятків кацапів і сили наші були геть не рівні, та ми робили все що було в наших силах щоб залишитись в живих, поки нам не допоможуть побратими з артелерійського підрозділу.

Та тут час йшов не на години, і навіть не на хвилини, а на секунди які могли зіграти вирішальну роль!

- Вовк, є контакт, потрібно відходити! 

Кинув Бак, але голос побратима пролунав якось придушено, й я одразу повернувся до нього, не помічаючи що відкрив себе, за що одразу поплатився, бо плече обпекло болем, й я одразу рухнув на землю, плазком підповзаючи до Бака..

- Я прикрию, а ви відходьте.. - видихнув він

- Ні ми усі виберемося. Виберемося чуєш! - до болю стиснувши щелепи, однією рукою дістав з аптечки бинт, й приклав до рани на плечі. На щастя куля поцілила трохи нижче ключиці, а ще б трохи нижче і все, амінь..

- Облиш, я не вийду..

Дві криваві плями що розповзались на грудях друга не залишали простору надії.. Злі, пекучі сльози зібрались на дні моїх очей..

- Не смій здаватись! Не смій, чуєш! - я взяв його за руку, намагаючись хоч так передати йому бодай трохи своєї сили - Тебе Оля дома чекає. Ти сина маєш до школи вести! Чуєш!

- Передай.. - Бак кашлянув й майже чорна кров цівкою потекла з його рота - Передай їм що люблю.. Що де б не був оберігатиму..

- Сам скажеш, чуєш! Ти виберешся..

- Сергій.. я знаю що ти її кохаєш.. Олю.. Завжди кохав.. - він знову закашлявся, й тіло скрутило спазмом від якого він ледве не задихнувся - Зроби..

- Мовчи. Бережи сили, чуєш..

Та він наче не чув мене. Відчував що це все..

- Зроби замість мене її щасливою..

Макар затих в останнє випускаючи з легень повітря, і я завив мов звір, схилившись над вбитим другом. Ми дружили двадцять років! І дружили б ще стільки ж, якби не кляте кацапське поріддя! 

Чиста концентрована лють просто затопила мій мозок! Я дивився на ще двох побратимів, що так само бездиханно лежали на дні земляної вирви - й єдине що зараз відчував - неконтрольоване бажання знищити, стерти з лиця планети всю кацапську наволоч! І той самий вогонь горів і в очах моїх ще живих побратимів..

Та в наступну секунду поруч нас просвистів снаряд, від вибуху якого здавалось все тіло обпекло вогнем, а свідомість покрила густа липуча темрява, що хотіла мене поглинути повністю, та я тримався як міг.. 

Не на вірі. Не на силі волі. А на єдиному бажанні ще хочаб раз побачити кохані очі Ольги, в які закохався з першого погляду ще п'ятнадцять років тому...