Глава 1: Після відкриття

Перші кілька хвилин після завершення трансляції ніхто не знав, що робити.

Ще зовсім недавно виставковий павільйон жив своїм звичним життям: люди переходили від одного стенда до іншого, фотографували винаходи, ставили запитання учасникам, обговорювали технічні характеристики представлених машин, а організатори намагалися втримати розклад, який почав розсипатися ще до початку основної частини заходу, проте тепер усе це зникло під хвилею розмов, дзвінків і повідомлень, що одночасно почали надходити на телефони тисяч присутніх.

Хтось вимагав пояснень від організаторів, хтось намагався повторно відкрити трансляцію, а дехто вже стояв посеред павільйону з телефоном біля вуха, розповідаючи родичам те, що щойно почув.

— Ти це бачила?

— Я не знаю, що це означає.

— Вони справді сказали, що територія існувала весь цей час?

— Ні, вони не могли такого зробити.

— Я вже відкрив систему.

— У мене вона не працює.

— У мене працює!

— Там є карта.

— Покажи.

— Не зараз, зачекай!

Сен стояв біля свого стенда і спостерігав за всім цим, тримаючи телефон у руці.

Його не дивувало, що люди реагують саме так, адже за кілька хвилин вони отримали інформацію, яка мала б зруйнувати звичне уявлення про світ, проте найбільше його цікавило інше: попри величезну кількість слів, які зараз звучали навколо, майже ніхто не говорив про саму територію.

Усі говорили про уряди.

Про змову.

Про нагороду.

Про можливість стати її володарем.

Про те, чи можна довіряти системі.

І, звичайно, про кінець світу.

— Це все, — заявив чоловік біля сусіднього стенда, настільки голосно, що його почув майже весь сектор павільйону. — Я вам кажу, це початок кінця.

Сен повернув голову.

Чоловік приблизно сорока років стояв перед групою людей і з переконаністю пояснював свою теорію.

— Ви взагалі розумієте, що вони сказали? Вони десятиліттями приховували цілу територію, а тепер просто відкрили її для всіх. Це не може закінчитися нормально.

— Чому?

— Тому що якби там не було чогось страшного, вони б не приховували її.

— А якщо вони просто не знали, що там?

— Саме це й страшно!

Його співрозмовниця закотила очі.

— Ти щойно сказав, що вони приховували те, чого самі не знали.

Чоловік на секунду замовк, проте швидко знайшов відповідь.

— От бачиш, ти сама це підтверджуєш.

Сен ледь усміхнувся.

Йому подобалося спостерігати за подібними суперечками, тому що вони чудово демонстрували різницю між інформацією та висновками: одна й та сама невідома величина могла для однієї людини стати причиною цікавості, для іншої — страху, а для третьої — доказом власної теорії, хоча жодна з цих реакцій не давала відповіді на головне питання.

Він знову подивився на телефон.

Система дослідження.

Профіль уже був створений автоматично.

Перед ним знаходилася карта, а в нижній частині екрана — шість заблокованих етапів.

ВИЯВЛЕННЯ.

ДОСТУП.

ДОСЛІДЖЕННЯ.

ІСТОРІЯ.

ТАЄМНИЦЯ.

РОЗКРИТТЯ.

Сен провів пальцем по екрану.

Перший етап світився активним.

Він відкрив його знову.

Якщо територію ніколи не досліджували, звідки ми знаємо, що вона існує?

Сен перечитав запитання.

Його першою реакцією було подумати про супутникові знімки, проте майже одразу він відкинув цю думку.

Якщо уряди справді контролювали інформацію про територію, то сучасні супутникові системи могли бути налаштовані таким чином, щоб автоматично приховувати її від цивільного доступу, а це означало, що саме по собі сучасне зображення не могло бути доказом.

Тоді залишалися старі карти.

Документи.

Свідчення.

Архівні зображення.

Або ж щось, що існувало задовго до сучасних супутникових технологій.

Сен відкрив карту ще раз.

Збільшив її.

Подивився на координатну сітку.

Потім перевірив масштаб.

— Дивно.

— Що саме?

Сен підняв голову.

Дівчина, яка допомагала йому на виставці, стояла поруч.

— Нічого, — відповів він, після чого повернувся до телефона. — Поки що.

— Ти ж не збираєшся зараз реально це розгадувати?

Сен подивився на неї.

— Чому ні?

— Тому що ти через десять хвилин маєш презентувати робота.

Він перевів погляд на годинник.

— Сім хвилин.

— Саме це я й сказала.

Сен вимкнув систему.

Не тому, що втратив до неї інтерес, а навпаки — тому що зрозумів: якщо він зараз почне аналізувати все, що побачив, то може забути про те, заради чого взагалі прийшов сюди.

Він поклав телефон на стіл і підійшов до робота.

— Добре, друже, тепер твоя черга.

Через кілька хвилин навколо його стенда зібралося більше людей, ніж він очікував.

Організатори виставки вирішили не скасовувати презентації, хоча сам Сен уже сумнівався, що хтось здатен думати про робототехніку після того, як уряди світу щойно повідомили про існування прихованої території.

Проте люди прийшли.

Можливо, тому що хотіли відволіктися.

Можливо, тому що їм справді було цікаво.

А можливо, тому що після побаченого вони просто хотіли повернутися до чогось зрозумілого.

Сен під'єднав ноутбук до системи робота.

— Мене звати Сен Іккі, я представляю Нідерланди, і сьогодні я покажу вам дослідницьку платформу, над якою працював протягом останніх років.

Він говорив спокійно, хоча помічав, що частина людей час від часу поглядає на телефони.

— Основна ідея проєкту полягає не в тому, щоб створити робота, який просто виконує команди, а в тому, щоб створити систему, яка може самостійно збирати дані про середовище, обробляти їх і формувати модель того, що відбувається навколо неї.

На екрані з'явилася схема.

Сен показав сенсори.