Пролог

День відкриття

О 11:47 ранку Сен Іккі востаннє перевірив свого робота перед презентацією.

Виставковий павільйон був переповнений людьми, серед яких змішалися студенти, інженери, науковці, представники технологічних компаній та звичайні відвідувачі, які прийшли подивитися на винаходи молодих дослідників з різних країн. Навколо працювали десятки екранів, камери транслювали подію наживо, а між стендами постійно проходили люди, обговорюючи чиїсь розробки, сперечаючись щодо технічних характеристик і фотографуючи все, що здавалося їм достатньо незвичайним.

Сен стояв біля свого стенда, нахилившись над відкритою панеллю на корпусі робота.

— Ще два міліметри, — пробурмотів він собі під ніс, обережно повертаючи невеликий регулятор.

Робот заввишки трохи більше метра нерухомо стояв перед ним, а на його грудній панелі послідовно змінювалися показники температури, напруги, швидкості обробки даних та стану сенсорів.

Сен ще раз подивився на екран.

Все працювало.

Він закрив панель і витер руки серветкою.

— Нарешті.

За останні кілька місяців він настільки звик бачити цього робота розібраним на столі, що тепер дивитися на нього в зібраному вигляді було навіть трохи незвично.

Для когось це був просто невеликий автономний апарат.

Для Сена — результат сотень годин роботи.

Він сам розраховував значну частину конструкції, сам писав програмне забезпечення, сам змінював алгоритми керування, а під час створення сенсорної системи кілька разів повертався до базової фізики, тому що готових рішень йому було недостатньо.

Його цікавило не просто створити машину, яка виконує команди.

Сен хотів зрозуміти, як далеко можна змусити машину самостійно аналізувати навколишній світ, якщо поєднати фізичні вимірювання, математичні моделі та біологічні принципи обробки інформації.

Саме тому він і називав свій проєкт багатофункціональним дослідницьким роботом.

— Сен?

Він озирнувся.

— Що?

— Ти готовий?

— Якщо нічого не вибухне — так.

Дівчина, яка стояла поруч, засміялася.

— Дуже заспокійливо.

— Я серйозно.

— Саме це й лякає.

Сен посміхнувся, після чого знову подивився на робота.

До презентації залишалося трохи більше десяти хвилин.

Він дістав телефон, перевірив час і вже збирався покласти його назад у кишеню, коли всі екрани виставкового павільйону одночасно згасли.

Розмови навколо нього поступово стихли.

Спочатку ніхто не зрозумів, що сталося.

Один екран.

Другий.

Третій.

Потім згасли всі.

На чорному фоні з'явився білий символ.

Коло, перерізане тонкою вертикальною лінією.

Сен нахмурився.

— Що це?

Ніхто не відповів.

Через кілька секунд символ зник.

На його місці з'явився напис:

«ЗВЕРНЕННЯ ДО НАСЕЛЕННЯ ПЛАНЕТИ»

У павільйоні запала абсолютна тиша.

Потім на екрані з'явилися люди.

Не одна людина.

Представники різних держав сиділи за довгим столом, і вперше за всю історію подібного звернення перед ними не було державних прапорів.

Лише той самий символ.

Сен автоматично дістав телефон і почав записувати.

Першим заговорив чоловік, який сидів у центрі.

— Сьогодні уряди держав світу повідомлять вам інформацію, яку приховували протягом багатьох десятиліть.

Сен перестав усміхатися.

— На території нашої планети існує ділянка, яка була навмисно вилучена з усіх офіційних карт.

На екрані з'явилася карта Землі.

Спочатку звичайна.

Потім вона почала збільшуватися.

Європа залишилася позаду.

Азія.

Океани.

Ще далі.

Нарешті карта зупинилася над величезною територією, яку Сен не зміг одразу визначити.

Вона була чорною.

Навколо неї не було жодних назв.

Жодних кордонів.

Жодної інформації.

— Ця територія існувала на картах попередніх цивілізацій, проте приблизно сімдесят років тому всі держави, які мали доступ до відповідних даних, домовилися про її повне приховування.

У павільйоні хтось тихо сказав:

— Сімдесят років?

Сен не відповів.

Він дивився на карту.

Його мозок уже автоматично аналізував масштаб.

Площа.

Координати.

Відстані.

Він відкрив на телефоні географічний сервіс і спробував знайти цю ділянку.

Нічого.

Вона справді була відсутня.

— Ми хочемо повідомити вам ще одну річ, — продовжив представник. — Ця територія ніколи не була повноцінно досліджена.

Сен підняв голову.

Цього разу навіть він не зміг приховати здивування.

Як можна було приховувати територію десятиліттями й водночас не знати, що на ній знаходиться?

На екрані з'явилися старі фотографії.

Експедиції.

Військові карти.

Супутникові знімки.

Документи.

Деякі були пошкоджені.

Деякі — навмисно закриті.

А деякі містили лише одну й ту саму фразу:

«ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИПИНЕНО».

— Ми не знаємо, що знаходиться всередині, — продовжив голос. — Ми не знаємо, чи існує там цивілізація, природні явища, невідомі екосистеми або залишки діяльності людей. Ми не знаємо навіть того, чому територію почали приховувати.

Сен повільно сів.

Це вже не було політичним зверненням.

Це було щось набагато більше.

На екрані з'явився новий напис:

«ПРИХОВАНА ТЕРИТОРІЯ»

Потім карта зникла.

— Сьогодні ми припиняємо приховувати її.

На секунду знову настала тиша.

— Відтепер кожна людина на планеті отримує можливість взяти участь у її дослідженні.

На екрані з'явилася глобальна система.

Складна мережа, що охоплювала карту світу.

— Для цього створено єдину систему, доступну кожному охочому. Вона міститиме послідовність завдань, які необхідно виконувати у визначеному порядку. Кожне завдання відкриватиме частину інформації, необхідної для наступного етапу.