***

— Та не знайдеш ти ту книгу, Айріс, — Кетрін реготала мені майже обличчя. — То все котячі вигадки. Ці фамільяри постійно казочки вигадують, щоб нас в оману ввести і підбити на пригоди. Годі вже як дівча мале вестися. Ти ж доросла серйозна відьма, Айріс. Не шукай собі пригод на одне місце.

Я невдоволено надула губи. Кетрін завжди мене повчала і насміхалася з моїх ідей, бо була старша за мене на 3 роки, але я доведу своїй сестрі, що маю рацію. Може в неї і придуркуватий фамільяр, але мій любий Димчик — самий найкращий котик на світі. Він мене не підведе і на завтрашньому святі сили я нарешті переможу всіх.

З сестричкою ми змагалися ще з дитинства. Вона заздрила моєму імені й вроді, хоча й сама була доволі симпатична, а я її зросту. Вона ревнувала мене до матінки й бабці, бо ті більш любили мене й пестили, попри мій непосидючий характер і одвічні втрапляння в пригоди. Я ж ревнувала її до батька, котрий завжди більше часу проводив з нею, бо Кетрін була серйозною і йому цікаво було навчати її бойовій магії до якої у сестри був неабиякий хист. Мене ж мати й бабця навчали лише побутовій. І хоч я багато в чому була краща за сестру, але сил в неї було більше ніж в мене. Талановита молода відьма, вона запросто могла очолити наш ковен вже наступного року. Якраз стара Йоланда, наша головна відьма, збиралася вже залишати справи і йти на спочинок. Взагалі-то Йоланда більш мене полюбляла і потайки навчала бойової магії, сподіваючись, що я розвину свою силу, коли прийде час і переплюну сестру. На цьогорічному святі сили заодно збиралися провести вибори нової головної відьми. В мене залишалося зовсім мало часу, щоб стати кращою.

— Твоя прабабця була наймогутнішою відьмою, дитинко, — бабуся мого батька, попередня головна відьма, була для старої Йоланди справжнім взірцем. — От тільки не всі її сили передалися діточкам. Вона пішла з життя рано, тож, мабуть, залишила частину своїх сил в якомусь артефакті й не встигла передати нащадкам. Якби ти тільки могла знайти той артефакт, то стала б як вона. Ти навіть зовні на неї дуже схожа. Дивлюсь на тебе і ніби знов бачу нашу дорогу Вістерію.

Після тієї розмови з Йоландою, десь з місяць тому, я поділилася думками щодо прихованої сили прабабці Вістерії зі своїм фамільяром Димчиком. Він отримав своє ім’я, бо його чорне хутро ледь переливалося сіруватим відтінком, ніби котик був зітканий із диму. Димчик сказав, що стара відьма, можливо, говорить справу і пообіцяв пошукати той самий артефакт. А десь з тиждень назад Димчик вийшов на фамільяра однієї древньої відьми, котрий був знайомий з фамільяром моєї прабабці і той йому розказав про книгу.

Якщо вірити тому фамільяру, то прабабця Вістерія мала таємничу магічну книгу, котра у свій час наділила її безмежною силою. Після її смерті сила повернулася до книги, а сама книга десь зникла.

— А хіба я маю право на ту силу, Димчику? — я сумнівалася, чи чесно буде її брати, якщо знайду, адже вона не моя.

— Маєш, — запевнив мене фамільяр. — Мій знайомий розповів мені, що твоя прабабця отримала ту книгу ще в юності в подяку від чарівника, котрому дуже допомогла. Та й якщо ковен вибрав її головною, значить, все було чесно. Люба моя Айріс, неважливо звідки взялася сила, важливо лише те, як ти нею користуєшся. Я вірю, що ти будеш користуватися правильно. Стара Йоланда тобі теж довіряє. А от твоя сестра думає лише як тебе обійти. Їй начхати на благополуччя відьомського ковену, її вабить влада.

На жаль, котик був правий. Більше за все Кетрін прагнула влади. Вона обожнювала, щоб все було так, як їй хочеться. Ще й батько підтримував її амбіції. А я хотіла перемогти її лише для того, щоб вона не наробила дурниць. Насправді, я не прагнула стати головною відьмою ковену, але я була певна, що з Кетрін ковен зазнає бід. Я мала його врятувати від неї.

От тільки Кетрін підслухала нашу з котом розмову і тепер тишком насміхалася наді мною. При батьках вона поводилася чемно, а от коли ми залишалися з нею наодинці, то дозволяла собі все. Сестра не вірила, що існує таємнича книга, а може, просто боялася, що з нею я її переможу. І хоч мене дуже ображали слова сестри, я ігнорувала їх і вірила своєму коту. Він ніколи мені не брехав.

Тільки от час спливав, а Димчик так і не знайшов книги. Вже завтра мало відбутися свято сили, а мій кіт ще з учорашнього дня щез. Я хвилювалася. Не стільки за перемогу на святі, скільки за свого улюбленця. Він з’явився в моєму житті ще коли мені було 5 років — дуже рано для відьми. Стара Йоланда казала, що відьма або чарівник, які отримують фамільяра до 10 років мають неабияку силу, вони — великі маги. Тільки от я була звичайна. Можливо, книга все змінить. Можливо, саме мені вона мала перейти в спадок, тому і котик-фамільяр з’явився у такому юному віці.

Я вже збиралася накласти чари, щоб призвати зниклого кота, як той сам повернувся — весь в павутині й бруді, з голодними очима він чкурнув до миски і тільки потім все мені розказав.

— Я відчуваю, та книга в покинутому будинку за селищем, — ми зачинилися в моїй кімнаті, щоб часом сестра нічого не почула. — Але я не можу її дістати. Книга десь за стіною, але я не міг знайти ходу. Тобі самій треба піти.

Я не стала довго розмірковувати, посадила кота на плече і ми пішли з дому. На щастя, Кетрін була зайнята вибором вбрання для завтрашнього свята, тому не слідкувала за нами. Нагорі на темно-синьому небі вже займалися зірки, хоч на обрії той синій переходив у яскраво-зелений, як мої очі, коли ми вийшли за межі селища. Поодинокі хати на околиці тільки-но почали загорятися світлом, через що мені довелося використати світлову кулю. Ми з Димчиком йшли десь з півгодини, опинившись далеко за селом, де вже й не було хат, як раптом кіт зістрибнув з мого плеча і побіг в сторону лісу.

— Сюди, Айріс! — гукнув він мене.

Я слухняно попленталася в ліс слідом за котом. Пробираючись крізь густі зарості негостинного лісу, я вже кляла й кота, й себе за цю ідею. Хай би собі Кетрін вже перемогла, в біса той ковен. Ніхто мене тут не тримає, я можу піти в інше місце, якщо не уживуся при владі сестри. Але я хоч живою і неушкодженою залишусь, аніж згину в лісі. Перечепившись за коріння якогось дерева і ледве не впавши, я вже хотіла сказати Димчику, що повертаю назад, як переді мною відкрилася невеличка галявинка посеред якою стояла хатинка: старенька, місцями розвалена, але доволі симпатична. Невже це той самий таємничий дім прабабці Вістерії, про який вона не раз розповідала. Мені було всього 7 рочків, як вона померла, але я добре її пам’ятаю. Прабабця частенько розповідала нам із сестрою про свої пригоди й секретне місце, куди вона тікала, коли хотіла побути на самоті. А от про книгу вона ніколи не казала, як і про те, де та її хатка знаходилися.